Сергій Адаменко: "Українській політиці потрібні справжні патріоти" фото

Сергій Адаменко народився і виріс на Луганщині у місті Красний Луч. Із початком російсько-української війни долучився до волонтерського руху підтримки оборонців України, був бійцем 1-ї Окремої штурмової роти Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор". Зараз мешкає та проживає в Ірландії і тепер його знають під псевдонімом «Патрік». Його перша книга «Герої Сучасності» про побачене на війні, про болісні спогади та воїнів, які щодня боронять Україну від ворогів. Для видання «Грушевського,5» розповів як опинився на війні, чому вирішив написати книгу та для чого повертається в Україну.

Сергію, наразі Ви – громадянин Ірландії, проте Батьківщина – Україна і за неї воювали на Сході України. Розкажіть про свій життєвий шлях.


Якщо розповідати із самого початку, то моє дитинство пройшло у бабці, у старовинному селі Новопавлівка (нині місто Міусинськ, 10 км на південь від Красного Луча), яке на той час ще зберегло українську культуру та мову. Потім батьки забрали мене до міста, яке вже було переважно російськомовним. У 1980 році вступив до торгового технікуму у Ворошиловграді, а після його закінчення пішов  до Радянської армії, де вивчився на авіаційного механіка. Служив і працював на бомбардувальниках, у Забайкаллі та на Уралі.


Завжди був патріотом та любив свою країну, тому у 1989 році вступив до лав Народного Руху. Брав участь у підготовці до референдуму за незалежність України. Займався відродженням українського козацтва, бо за часів Січі ця місцевість належала Кальміуській Паланці Війська Запорізьського. Був старостою першої на Донбасі української церкви УАПЦ, яку ми побудували в Красному Лучі. Проте, неможливість забезпечити гідне життя своїй родині змусили виїхати на заробітки і в 1997 році разом із сім’єю переїхав жити до Аргентини.

 


Продовжили свою патріотичну діяльність за кордоном?


Звичайно. Там також брав активну участь у житті тамтешньої української діаспори, зокрема української церкви, і навіть два роки провчився на богословському факультеті в Українській Колегії імені Святого Андрія Первозванного в Канаді. Але в цій країні не прижився, чесно кажучи. Тому вирушили далі – переїхали з родиною до Ірландії. Тут я вчився на бухгалтера, працював, займався бізнесом (був представником Української компанії Хадо в Ірландії). Зараз працюю водієм автобуса на міжнародних лініях.


Чому Ви вирішили поїхати на Донбас?


Це моя земля. Я там виріс. Без зайвого пафосу можу сказати, що це просто обов’язок кожного чоловіка. Просто багато хто ховається за фразами типу «Не моя війна» чи то «Війна олігархів», тому що в них не розвинуте почуття патріотизму. Совок вичавив із багатьох почуття гідності, свободи, любові до рідної землі, до свого народу.


Перші загиблі дали зрозуміти, що наше життя змінилося назавжди. Тому, з початку Майдану та російсько-української війни брав активну участь у протестних акціях, разом із нашою громадою допомагав матеріально та фінансово фронту.


У 2017 році мої сімейні обставини склалися так, що я зміг поїхати на Схід України, аби особисто взяти участь у звільненні нашої землі від російських окупантів. З листопада 2017 до лютого 2018 перебував у складі 1-ї Окремої штурмової роти ДУК «Правий сектор», в околицях Авдіівки.


До речі, на той час, коли вирішив їхати на Донбас, я вже майже 2 роки працював водієм автобуса на міжміських та міжнародних лініях в одній приватній компанії, і коли їхав, то сказав босу, що мені треба тиждень відпочинку. А вже із бази ДУК ПС я йому повідомив, що хочу залишитися на довший час. Він здивувався, помовчав трохи і сказав: «Будь обережним!».


Коли я повернувся до Ірландії, то відразу повідомив керівництво, що хотів би далі працювати. Вони не лише відповіли позитивно, а й запропонували за потреби матеріальну допомогу[o1] . Радо зустріли мене і колеги: тиснули руку, розпитували. І один з них сказав, що на дошці оголошень в офісі компанії було навіть оголошення про те, що я поїхав на Батьківщину, де йде війна.


Мені приємно, що люди, які часом навіть і не знають де розташована та Україна, з повагою поставилися до мого рішення і до того, що у нас відбувається. І дуже прикро, коли чую від своїх «земляків» щось на кшталт: «А зачем ты туда поехал? Это война олигархов!». Я коли таке чую, то у мене просто стискаються кулаки.


Що Вас найбільше вразило у людях, з якими пліч-о-пліч боронили Україну? Та як з’явилася ідея написати книгу?


Я був на передовій лише три місяці, тому ви не прочитаєте про якісь значні бойові дії. Я не хотів на цьому акцентувати увагу, та й під час мого перебування переважно тривала окопна війна. Натомість хотілося розповісти про людей, яких я там зустрів. А вони зовсім різні за професією, за статусом, за віросповіданням і національністю, проте об’єднані єдиною метою — вигнати окупанта за «парєбрік». Цих людей відрізняє надзвичайно сильний дух наших войовничих предків. Самовідданість. Це люди зроблені з кришталю. Чесні. Відкриті. Сильні.

 


Всі ці люди – добровольці. Вони вмотивовані, і ця влада, і попередня їх побоюються і воліють не помічати. Приміром, про загиблих ми часто дізнаємося із соціальних мереж, а не з офіційних повідомлень. Хоч стоять на позиціях поруч і ЗСУ, і добровольці. От хіба ми щось знали про Василя Сліпака? Я про нього дізнався, коли Василя вже не стало. А те, що він,  всесвітньовідомий співак, полишив успішну кар’єру у Франції заради Батьківщини, знали лише одиниці. Ця книга про тих, кого я особисто знав.


Одразу, після повернення до Ірландіїї, я почав писати свої коротенькі оповідання про своїх побратимів у Facebook. Але потім вирішив, що наші захисники гідні того, щоб про них знали якомога більше людей та видати мої спогади окремої книгою. Не судіть мене суворо. Просто читайте та згадуйте тих, хто боронить нас у цей важкий для України час. Тих, хто свідомо йде на смерть заради нашого майбутнього. Варто також пам’ятати, що наші воїни, повертаючись додому, проходять певну реабілітацію.


Синдром посттравматичних стресових розладів (ПТСР) торкнувся і мене, хоча я не брав участі в надто серйозних боях, бо такі точилися на початку російської агресії, а я потрапив на фронт пізніше. Проте всі ці умови навіть окопної війни дуже сильно впливають на психіку. Коли звідти їхав, відчував якусь внутрішню агресію і вдячний волонтерам, які посприяли, аби я потрапив у гарний санаторій і відновився. Це дуже допомогло впорядкувати думки. Цей стан проходить, але назавжди так і не зникає. І потрібно багато часу і ресурсу, зокрема і внутрішнього, щоб повернутися до мирного життя.


Всі, хто побував на передовій, весь час потребуватимуть адреналіну. Вони вже цим живуть, і якщо з вояками ЗСУ ще якось працюють реабілітологи, то до добровольців ставлення як до таких, що поза законом. Навіть, коли минулого року відзначали видатних людей за 30 років Незалежності України, добровольців серед них не було. А це несправедливо. Я бачив у списку імена співаків, акторів, так званих героїв, але, на жаль, не добровольців, які справді є героями. Але ми маємо й це пережити, бо це – наш шлях.


Так, у 2019-му році, з'явилася перша книга «Герої Сучасності» українською мовою, а за два роки вийшла доповнена англо-українська версія «Герої Сучасності The Heroes of Modernity». Варто зазначити, що це вже друге її видання, перше я надрукував власним коштом, а на цю книжку гроші пожертвував мій добрий товариш.


«Герої Сучасності» – книга, яку варто читати навіть дітям, аби вони знали людей, які захищають їхнє мирне життя. Дуже багато книг, до речі, розійшлися по бібліотеках. Навіть в Ірландії, в бібліотеці найстарішого коледжу Triniti College також є моя книга «Герої Сучасності». Видання, крім України, розповсюджується також в Ірландії та Великій Британії. Цінність цієї книги полягає в тому, що вона написана англійською мовою. І мета її написання - донести до англомовного читача всю правду про сучасну російсько-українську війну на противагу брехливій російській пропаганді.


Ви плануєте повернутися в Україну?


Я дуже хочу повернутися в Україну, оскільки це моя Батьківщина. Я багато побачив за своє життя в Європі і розумію, чого не вистачає нашій державі для розвитку та становлення патріотичності, національної гідності та щирої любові до держави. Я знаю, що можна зробити і для наших воїнів, і для їх родин, адже вони перші, хто заслуговує на гідне та поважне ставлення до себе.



Вам би у політику. Можливо, прийшов час?


Такий намір також маю. Багато думав про це, насправді. У політиці потрібні не лише якісні управлінці та державники, українській політиці та країні потрібні справжні патріоти, у яких болить серце за свою Батьківщину, які бачили справжню війну та захищали державу власними руками, ризикуючи своїм життям.

 


Подпишитесь на наш канал в TELEGRAM


Загрузка...

Самые читаемые

Оставьте первый комментарий