Стабільність Конституції України крізь призму законодавчої ініціативи народних депутатів України
Автор:
Дідич Тарас Олегович, канд. юрид. наук, доцент,

Стабільність Конституції – питання складне та наболіле в Україні. З приходом до влади нової політичної команди, з новою слою актуалізується питання оновлення Конституції або взагалі заміни на нову. Однак слід пам’ятати проте, що Конституція – це основний закон, а основний закон не може бути тимчасовим, він розрахований на тривалу дію та стальний характер функціонування. Справа забезпечення стабільності Конституції України, яка за своєю сутністю є елементом системи законодавства держави, її основою та системоутворюючим елементом законодавства, є надзвичайно важливою для всіх учасників конституційно-правових відносин. Адже недотримання, невиконання, порушення норм конституції може реально позбавити останню її юридичних властивостей та особливостей, привести до суттєвих змін у системі основних засад конституційного ладу держави, а також - звести нанівець інститути (необхідні елементи) громадянського суспільства як такого. Тому, правова стабільність Конституції України є завданням різних суб'єктів, які, здійснюючи відповідні повноваження, формують механізм її охорони.

Прийняття Конституції України у 1996 році мало драматичний характер та стало продуктом політичного компромісу між різними політичними силами України того часу. Проте результат був досягнутий і Конституція України як основний закон держави була прийнята і є чинною на сьогодні.

Конституція як основний закон будь-якої держави націлена на забезпечення стабільності і непорушності суспільно-політичного ладу в державі, стану дотриманості і непорушності прав та свобод людини. Тому за своєю природою конституція – ще законодавчий акт, що наділений такою властивістю як стабільність. Стабільність конституції – це насамперед основа право­вого регулювання основних сфер суспільного і держав­ного життя. Це стабільність і незмінність законодавства держави, яке формується відповідно і на виконання положень Конституції. Стабільність Конституції обумовлюється і її найви­щою юридичною силою та пріоритетним застосуванням її положень в ієрархії нормативно-правових актів країни. Так, якість та стабільність Конституції виражає її місце загалом у ієрархії нормативно-правових актів, які діють в Україні. Таким чином, із цього можна зробити висновок, що Конституція являється основою всієї правової системи, законодавчої бази України, вона закріплює основні принципи всього права, порядок встановлення правових норм, до якої б галузі права вони не належали, і має своєрідний установчий характер. Стабільність Конституції є вихідною передумовою стабільності правової системи в цілому, безпосередньо впливає на стан законності та правопорядку у суспільстві. Невиправдана змінюваність положень Конституції – це шлях до нівелювання законодавства держави, до зменшення рівня його авторитетності та сприйняття суспільством.

Незважаючи на майже 20-річну історію від дня прийняття Конституції України (28 червня 1996 року) у політичних колах неодноразово піднімалось питання щодо внесення змін і доповнень до Конституції України, навіть про її відміну та прийняття нової редакції Конституції. Навіть на практичному рівні реалізовані окремі спроби змінити зміст Конституції України. У 2000 році в умовах посилення соціально-економічної кризи та суперечностей між Верховною Радою України та Президентом України у суспільстві набула поширення ідея проведення конституційного ре­ферендуму, почали створюватися ініціативні групи з питання прове­дення відповідного всеукраїнського референдуму. Однак, хоч і референдум був проведений, проте його положення не були реалізовані.

У 1999 році група народних депутатів України (Сіренко Василь Федорович (III скликання), Ющик Олексій Іванович (III скликання), Лавриненко Микола Федорович (III скликання), Квятковський Ігор Васильович (III скликання), Аніщук Володимир Васильович (III скликання), Сас Сергій Володимирович (III скликання), Зварич Роман Михайлович (III скликання), Кочерга Віктор Герасимович (III скликання), Терещук Василь Васильович (III скликання), Степанов Михайло Володимирович (III скликання), Кушніров Микола Олександрович (III скликання) вносять до Верховної Ради України проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України (статтей 84. 85, 89, 92, 93, 94, 106, 147, 150, 151 та пункту 6 розділу XV Конституції України» (законопроект № 3442 від 01.07.1999р.). Вказаним законопроектом пропонується як внести окремі стилістичні правки у зміст Конституції України, так і доповнити положення Конституції України в частині повноважень Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України.

26 грудня 2002 року Верховна Рада України утворила Тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради України з опрацювання проектів законів України про внесення змін до Конституції України, якій було доручено доопрацювати законопроекти про внесення змін до Конституції України з урахуванням відповідних висновків Конституційного Суду України, а також вимог юридичної техніки та внести доопрацьовані законопроекти на розгляд Верховної Ради України до 23 грудня 2003 р. Законопроект про внесення змін до Конституції України, запропонований Л. Д. Кучмою, отримав широкий резонанс у суспільстві. На всенародному обговоренні розглядалося 38 статей зазначеного законопроекту, 22 з яких отримали підтримку громадян Ук­раїни, 13 — були відхилені і 3 — залишилися поза увагою громадян України. Так, за зменшення складу Верховної Ради України висловилося 152,1 тис. громадян України, а проти — 31,143 тис. громадян. Ро­бота з обробки й узагальнення результатів всенародного обговорення тривала з 7 березня по 15 травня 2003 р. Утім результати всенародно­го обговорення так і не були реалізовані.

У 2004 році в умовах Помаранчевої революції був розроблений та прийнятий Закон України «Про внесення змін до Конституції України» № 2222-IV від 8 грудня 2004 р., що фактично змінив форму правління України з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську. В пакеті до зазначеного закону були прийняті і зміни до закону про вибори Президента (останні дозволили провести переголосування 2-го туру виборів Президента).

1 жовтня 2010 року Конституційний Суд України визнав, що Закон «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV не відповідає Конституції України у зв’язку з порушенням процедури його розгляду та прийняття. Згідно з рішенням Конституційного Суду вказаний закон № 2222 втрачає чинність з дня ухвалення цього рішення. Конституційний Суд України поновив чинність Конституції 1996 року та звернувся до органів державної влади з вимогою невідкладно привести українське законодавство у відповідність до Основного Закону в редакції від 28 червня 1996 року.

1 лютого 2011 року Верховна Рада України прийняла Закон України № 2952-VI «Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», який попередньо схвалений Верховною Радою України 19 листопада 2010 року, а набув чинності 4 лютого 2011 року.

На стабільність Конституції України впливає також і діяльність суб’єктів законодавчої ініціативи – Народних депутатів України щодо розробки та внесення на розгляд Верховної Ради України відповідних законопроектів. З моменту прийняття Конституції України Народними депутатами України у Верховну Раду України було внесено 58 відповідних законопроектів. Спробуємо узагальнити найбільш принципові проекти, які стосуються внесення змін і доповнень до Конституції України. У 2004 році тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України по опрацюванню проектів законів про внесення змін до Конституції України вносить на розгляд Верховної Ради України для попереднього схвалення проект Закону України про внесення змін до Конституції України (реєстр. №4180, суб’єкти законодавчої ініціативи – Народні депутати України: Гавриш Степан Богданович (IV скликання), Богатирьова Раїса Василівна (IV скликання), Ващук Катерина Тимофіївна (IV скликання), Гапочка Микола Михайлович (IV скликання)), підготовлений відповідно до постанови Верховної Ради України від 26 грудня 2002 року № 381 та Висновку Конституційного Суду України від 10 грудня 2003 року №3-в. Відповідно до зазначеного законопроекту було конституційне визначення строку повноважень Верховної Ради України, конкретизовано обмеження щодо займання народними депутатами України інших посад, займатися оплачуваною діяльністю, закріплено правові наслідки порушення вимог щодо несумісності, запропоновано розширити коло підстав для припинення повноважень народних депутатів України одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України, конкретизовано порядок роботи Верховної Ради України, розширено повноваження Верховної Ради України, конкретизовано підстави для дострокового припинення повноважень Верховної Ради України Президентом України, уточнено повноваження Кабінету Міністрів України тощо. Виходячи зі змісту вказаного проекту, він був націлений на комплексне оновлення положень Конституції України, проте остаточно прийнятий не був.

Окремо слід наголосити на законопроектах народних депутатів України, якими пропонувалось внести окремі зміни і доповнення до Конституції України. Зокрема, такі законопроекти стосувалися обмеження депутатської недоторканності (законопроекти № 1375 суб’єкти законодавчої ініціативи – Народні депутати України: ); гарантії недоторканності для окремих посадових осіб (законопроект № 3251 суб’єкти законодавчої ініціативи – Народні депутати України: ); проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів (законопроект № 7265 суб’єкти законодавчої ініціативи – Народні депутати України: Мартинюк Адам Іванович (VI скликання), Єфремов Олександр Сергійович (VI скликання), Шаров Ігор Федорович (VI скликання)); строків повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів (законопроект № 4177 суб’єкти законодавчої ініціативи – Народні депутати України: Кириленко Іван Григорович (VI скликання), Подгорний Сергій Петрович (VI скликання), Боднар-Петровська Ольга Борисівна (VI скликання), Трайдук Микола Федорович (VI скликання)).

Чинна Конституція Україна пройшла складний шлях становлення та розвитку. Вона стала вершиною, найбільшим здобутком української теорії та практики конституціоналізму. Конституція 1996 р. стала першою загальновизнаною у всьому світі вітчизняної конституцією незалежної Української держави, що визначила основи суспільного та державного ладу, права і свободи людини і громадянина, порядок організації та функціонування органів державної влади та організації самоврядування та правовий захист Конституції. За період своєї новітньої історії сьогодні Україна переживає чи не найскладніші часи. Криза сьогодні охоплює майже всі сфери суспільного життя, зокрема й політичну. Втім, нові політичні сили, які прийшли до публічної влади, спрямовують зусилля на розвиток Української держави та громадянського суспільства. У лютому 2014 року Верховна Рада, ухваливши Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України», суб’єктом законодавчої ініціативи щодо якого були Яценюк Арсеній Петрович (VII скликання), Кличко Віталій Володимирович (VII скликання), Тягнибок Андрій Ярославович (VII скликання), змінила форму державного правління в нашій країні з президентсько­парламентської на парламентсько­президентську. Метою вказаного Закону було відновлення дії окремих положень Конституції України, які були протиправно змінені внаслідок прийняття Конституційним Судом України Рішення у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року N 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) від 30 вересня 2010 року N 20-рп/2010 з урахуванням змін, внесених законами України від 1 лютого 2011 року № 2952-VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII. Продовжуючи конституційну законотворчість народні депутати України Яценюк Арсеній Петрович (VII скликання), Кличко Віталій Володимирович (VII скликання), Тягнибок Андрій Ярославович (VII скликання) вносять на розгляд Верховної Ради України Постанову про текст Конституції України в редакції 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, від 1 лютого 2011 року № 2952-VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII, яка була прийнята Верховною Радою України 22 лютого 2014 року. Вказаною Постановою було визнано такими, що є чинними на території України положення Конституції України, прийнятої на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, від 1 лютого 2011 року № 2952-VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII. Закони та інші нормативно-правові акти є чинними у частині, що не суперечить положенням Конституції України, прийнятої на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, від 1 лютого 2011 року № 2952-VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII, і мають бути невідкладно приведені у відповідність до вищевказаної редакції Конституції України.

Усі ці процеси доводять необхідність перегляду основоположних правил, які мають бути дотримані при відновленні окремих положень Конституції, так як сьогодні Основний Закон і надалі як потребував так і потребує подальшого серйозного вдосконалення.

В останні роки центром уваги у розвитку конституційних актів в Україні є питання про доцільність прийняття нової Конституції України, що ділить наукову спільноту та народ на дві частини. Отже, підбиваючи підсумки, можна впевнено стверджувати, що розвиток конституційних актів на території України має надзвичайно складну та неоднозначну історію. На формування конституційних актів впливали ряд політичних та соціальних факторів, що й обумовило певну нестабільність даного процесу в Україні.

Конституція України до сьогодні зазнає постійних змін замість того аби бути реалізованою у практиці. На сьогодні ні для кого не секрет, що Конституція України стала об’єктом маніпулювання для різних політичних сил та партій, які приходять до державної влади. Так, основною проблемою яка характеризує нестабільність Конституції нашої держави є її постійна змінність. І власне кажучи слід об’єктивно оцінити той факт, що постійна змінність Конституції на етапі її реалізації набуває деструктивних рис для усього законодавства загалом. Так, нестабільність Конституції також негативно впливає на рівень правосвідомості громадян, так як утруднює можливість вивчення законодавства та знижує повагу до закону як важливого елементу законності. Нестабільність законодавства заважає також входженню України до міжнародного правового простору, адже постійно змінюване національне законодавство важко адаптувати до міжнародних стандартів. Звідси, до прикладу, виникають перепони для інтеграції України до міжнародних організацій (Європейського Союзу, НАТО тощо), а також стримується надходження іноземних інвестицій в Україну. Це свідчить про необхідність та доцільність наукової розробки проблеми забезпечення стабільності закону в Україні.

На наше переконання, напрямками удосконалення стабільності Конституції України є такі:

1)  ускладнити процедуру внесення змін до Конституції України, наблизити її максимально до залежності від народу, недопустити внесення постійних змін, на реалізацію яких підуть роки і що являтиметься лише політичною грою правлячих партій;

2) максимальне зосередження уваги на реалізації правових положень Конституції України, втілення їх в життя, надання їм реального характеру, а не декларативного. Так, адже часто норми просто не реалізуються, на це не виділяються кошти, не приділяється увагу і починають політики вести мову про реформи, коли просто навіть не здійснювали жодних дій щодо реалізації цих чи інших положень;

3) обмеження права народних депутатів України у поданні законопроектів про внесення змін і доповнень до Конституції України, що може бути здійснено лише за умови попереднього погодження такого законопроекту не менше як 45 народними депутатами України.

Оставьте первый комментарий