Генетична нелюбов. Або чому українці ненавидять владу фото

Віталій Скоцикдоктор економічних наук

 

Місцеві вибори: жовтень – листопад 2020 рокуНайнижча явка в історії України. Такої низької явки на виборах в історії країни ще не було. За останніми даними ЦВК, проголосували за місцеву владу лише 37% виборців у першому турі, і 24% – у другому. А в таких містах, як Херсон і Луцьк, явка ледве перевищила 20%. 

Соціологічна група «Рейтинг» провела опитування, чому люди не пішли на вибори. Так, кожен восьмий не голосував через те, що йому просто це було не цікаво, а от в кожного десятого бажання відвідати дільницю зникло через пандемію коронавірусу. Інфіковані з ковідом мали змогу проголосувати, але цим правом далеко не всі скористалися. Про що це говорить? Про повне розчарування! 

Про те, що людям байдуже, хто прийде до влади, бо вже давно звикли покладатися лише на себе. Люди розуміють, що все в їхніх руках і давно немає надії на державний інструмент під назвою «національна безпека України». А сьогодні ще й бачимо, що український народ, фактично, опинився сам на сам із коронавірусом. 

Я чув багато історій, коли інфіковані та контактні особи продовжували ходити на роботу, відвідували публічні місця, навіть не звернувшись за допомогою в медичний заклад. І коли їх запитували, навіщо вони це роблять, навіщо наражають інших людей на небезпеку, відповідь була одна: «Я вимушений працювати. Як мені вижити і як вижити моїй родині?».

А ще уявімо собі кричущу ситуацію, коли лікар повинен приймати рішення, кого він бере на ліжко, кого не бере, кого підключати до апарата штучної вентиляції легень, а кого залишити в палаті помирати. Є також випадки, коли медики одночасно і хворіють на COVID-19, і лікують пацієнтів. Це дуже страшні речі. 

А коли заступниця міністра охорони здоров’я в листопаді 2020 року порадила підприємцям у вимушеному простої через карантин вихідного дня «шукати додаткові джерела доходу» та йти працювати до лікарень. Хтось, можливо, сприйняв це як образу, сарказм і наругу, але я думаю, що це був «крик душі» лікарів нашої держави, адже зараз основне питання – це лікарі, медсестри, санітарки. Хоча їх не замінить ніякий волонтер, навіть не кожен лікар має потрібні знання, щоб лікувати тяжкі пневмонії. Але те, що ми маємо дефіцит медичних працівників, то це дійсний факт.

Лише в Києві за півроку звільнилося 7 тис. медичного персоналу. А з початку другого етапу медичної реформи (1 квітня 2020 р.) в Україні звільнилися майже 8,5 тис. медпрацівників: 3 815 лікарів спеціалізованої медицини та 4 642 медичні сестри, які працювали в закладах надання вторинної допомоги. 

Після надій, породжених перемогою Євромайдану, у суспільстві знову утвердився тренд розчарування. Він десь з’явився у 2019 році, коли люди віддали 73% підтримки новообраному президенту, що дало йому можливість вперше в історії сформувати монобільшість у ВРУ.

Президент Володимир Зеленський вперше в історії отримав такий високий рівень підтримки, а це в свою чергу говорить про високий рівень очікувань громадян України від новообраного президента. А якщо є високий рівень очікувань, то, відповідно, на ньому лежить величезна відповідальність. Але за рік українець знову розчарувався, бо нічого знову не відбулося.

Як у 2015 році, коли рівень довіри до Президента України знизився більш як удвічі – з 69% до 32%, а до прем’єр-міністра – втричі, з 60% до 20%, так і на кінець 2020 року рівень довіри до президента зменшився приблизно так само, а то і більше, а рівень довіри до прем’єр-міністра ледве сягає 8-10%. Те ж саме до спікера ВРУ.
 

За даними фонду «Демократичні ініціативи», протягом 2015 року відбулося велике падіння довіри українців до всіх владних інстанцій. У 2019 році люди в черговий раз повірили, сподіваючись, що нові люди, які йдуть до влади, люди без жодного досвіду в державному управлінні та в політичному процесі, а інколи і взагалі без освіти, змінять наше життя на краще. Виклик був величезний, але люди йому повірили.

Здавалося, у цей часу саме президент мав зібрати команду з професійної еліти нашої держави, з тих, хто не був раніше в українській політиці та державних органах влади, але це мали б бути кращі з науки, освіти, промислового виробництва, охорони здоров’я, фахівців з національної безпеки тощо. І готових іти в команду президента було реально багато. А ось чи готові ці люди сьогодні йти до Кабінету Міністрів, на найвищі державні посади? Я думаю, що навряд чи. 

Опитування громадської думки продемонструвало, що баланс довіри/недовіри до Верховної Ради в грудні 2014 року становив мінус 26%, а через рік уже мінус 74%.

Рівень недовіри до ВРУ 2020 року лишився приблизно на такому самому рівні.

До уряду – мінус 18% у грудні 2014 року і мінус 67% через рік. У 2020 році така ж історія.


Прокуратура мала у 2015 році рейтинг довіри 66%, Конституційний Суд України 58%, Служба безпеки України – 35%.

Майже 80% українців не довіряли жодним політичним партіям. Місцеві вибори 2020 року показали, що всі разом парламентські політичні партії, які ще рік тому прийшли у ВРУ, сьогодні мають лише 44% підтримки. 


56% місцевого самоврядування сформовано місцевими партіями, тому що не довіряють ні новим політикам, ні так званим старим обличчям.

 

Дослідження, проведене соціологічною групою «Рейтинг» у січні 2016-го, засвідчило, що абсолютна більшість опитаних (понад 90%) не бачать успіхів влади у таких сферах, як економічне зростання, стабільність гривні, соціальний захист, боротьба з корупцією, обмеження впливу олігархів на політику, охорона здоров’я, ЖКГ та реформа судової системи. У 2020 році ці виклики залишилися такими, як і були у січні 2016-го.  
 

А ось експеримент з президентським опитуванням реально провалився. Оскільки на «5 запитань від президента», що стосувались важливих складових нашого суспільства,  згодилися відповісти лише 15% виборців. Це ще раз говорить про те, що нам потрібно шукати інші інструменти управління нашою країною. 

В Україні за роки Незалежності відбулося знецінення самого політичного дискурсу, оскільки між декларованими завданнями і реальними справами «державотворців» пролягала прірва.

І Рішення Конституційного Суду України, яким скасовано кримінальну відповідальність за недостовірне декларування, ще раз підтверджує, що ті, хто збагачувався за рахунок держави, нею і далі продовжує керувати. Адже, у такий спосіб КС України не лише легітимізує наміри політиків та чиновників приховати від суспільства незаконно набуті статки, а й захищає інтереси окремих суддів КСУ, чиє недостовірне декларування досліджується в межах кримінальних проваджень. Запровадження електронного декларування є одним з ключових надбань держави після Революції Гідності. Це – наріжний камінь антикорупційної реформи, розпочатої у 2014 році. Його мета – зробити владу прозорою та підзвітною суспільству. Адже декларантами є особи, які утримуються коштом платників податків, у тому числі це стосується і суддів. 
 

Політики зневажили власні програми, втратили поняття про ідеологію як таку. Міняти партії і політичні табори, як рукавички, стало звичаєм. 2019–2020 роки ще раз довели це. І коли б нова політична сила мала б сформуватися з готових фахівців для побудови держави, але вона, на жаль, сформувалась із «перефарбованих і прихвоснів».
 

Слово типового українського політика нічого не варте. Хіба може влада реалізувати якусь програму дій, не маючи підтримки суспільства? Така підтримка в черговий раз втрачена. Світовий досвід свідчить, що робити непопулярні, але вкрай необхідні зміни потрібно тоді, коли у влади ще дуже високі рейтинги довіри, а це зазвичай в перші 6–9 місяців роботи. Якщо ж цього не зроблено, тоді реалізовувати реформи практично нереально. 

Якщо народ і політикум існують у паралельних реальностях? То це є велике проблемне питання.
 

Що ж робити у 2021 році. Ніби ситуація знову безвихідна, але вихід таки є, якщо президент зрозуміє, що саме він несе відповідальність за свій народ, за його безпеку, здоров’я тощо. І поки ще є монобільшість, можна сформувати Кабінет Міністрів зі справжніх професіоналів, але цих людей потрібно і вмовляти, і мотивувати, і надавати певні необхідні для роботи гарантії.
 

А перевибори не дадуть жодного результату, бо наповнить новий парламент знову ж стара палітра вже існуючих політичних партій. Адже немає в нас тих політичних сил, які були, наприклад, у 2014 році чи на початку 90-х. Тож потрібно чекати свого часу. А поки що – відповідальність за президентом.

 



Загрузка...

Оставьте первый комментарий