Тетяна Терен: "Моя особиста проблема наразі в тому, що на сьогодні Інститут книги складається з однієї людини"


09.09.2017 08:29:00



31-річна Тетяна Терен стала директоркою нового для України Інституту книги. 

Вона вдало пройшла конкурсний відбір і кілька тижнів тому приступила до роботи. До цього часу Таня працювала журналістом, була випусковим редактором видання «Українська правда. Культура», видала два томи книги «RECвізити. Антологія письменницьких голосів», для якої взяла інтерв’ю у 20 письменників, була куратором літературних програм в PinchukArtCentre, а цього року керувала українською програмою на «Книжковому Арсеналі». Наталя Васюра зустрілася з Тетяною, щоб дізнатися, для чого потрібен Інститут, як молода та амбітна директорка збирається допомагати книговидавництву та як почувається у своїй новій ролі.  

e5647f8b8.jpg

.

Таню, розкажіть, зрештою, що таке Інститут книги, оскільки часом люди чують цю назву і вважають, що це якийсь новий освітній заклад.

Звичайно, мова не про навчальний заклад, а про інституцію, державну установу, що формує політику України в сфері книговидання. Серед напрямків діяльності Інституту — налагодження комунікації між різними гравцями ринку, представлення України на міжнародних ярмарках, підтримка перекладацької діяльності, співпраця з бібліотеками, промоція читання, видавничі проекти. Тобто Інститут книги покликаний робити все для розвитку вітчизняної книжкової галузі й зростання популярності наших книжок і авторів в Україні й за кордоном.

Поясніть, який у вас зв’язок з Міністерством культури? Інститут книги входить до його складу?

Інститут належить до сфери управління Міністерства культури України, але в той же час він має право сам визначати напрямки й план своєї діяльності. Власне, Інститут — це та ланка, яка повинна забезпечувати зв’язок і комунікацію між органами державної влади й громадськістю. Саме тому за Статутом в Інституту має бути Наглядова рада, до якої увійдуть сім авторитетних і незаангажованих представників культурного середовища і яка має бути сформована вже восени.

Фактично у кожній європейській країні є щось подібне – наприклад, Національний центр книги у Франції або Польський інститут книги. Ви обирали для себе модель, за якою будете працювати?

Історія з Українським інститутом книги офіційно почалася 2015 року, коли у Верховну Раду було подано відповідний законопроект. Тоді були обговорення цього закону і враховування закордонного досвіду, насамперед польського.

Нині ж про модель, за якою ми будемо працювати, говорити ще складно, бо Інститут перебуває на етапі свого становлення — у нас ще немає приміщення і команди. Потрібно розуміти, що розбудова Інституту книги — це тривалий процес, оскільки нам потрібно насамперед вибудувати структуру, стратегію і зрозуміти, що і як ми можемо реалізовувати. На цьому етапі ми маємо дуже багато обмежень у своїй діяльності, які нам важливо подолати.

Ви маєте на увазі бюрократію?

Тут багато складових. Це і низький рівень зарплат, який є великою перешкодою для того, щоб в Інститут прийшли найкращі фахівці. І приміщення, якого у нас досі немає. І також обмеження, пов’язані з нашою безпосередньою діяльністю. Приміром, Інститут має представляти Україну на міжнародних книжкових ярмарках, але згідно з Постановою Кабінету Міністрів № 710 на сьогодні з державного бюджету може фінансуватися тільки презентація України на Франкфуртському книжковому ярмарку та Венеційській бієнале. І так само на цей момент ми не можемо в бюджетних запитах прописати заснування нових премій, резиденцій чи програму ґрантів, оскільки для цього немає відповідних кодів. І це теж необхідно змінювати.

До вас багато молодих, професійних і креативних людей, на жаль, досить швидко пішли з подібних держпосад. В чому головна причина, що система не приймає нову кров? 

Я зможу відповісти на це питання пізніше, коли розумітиму, що нам вдалося зробити за ці перші розбудовні місяці. Моя особиста проблема наразі в тому, що на сьогодні Інститут книги складається з однієї людини і мені доводиться вирішувати одночасно дуже багато різнопланових завдань. Сподіваюся, у вересні ми почнемо поступово набирати команду й планувати свою роботу.

f9fc2765b7.jpg

.

А де ви працюєте, поки в Інституту немає приміщення?

На цьому етапі я багато часу проводжу в Міністерстві культури, а зустрічі призначаю в різних місцях. І це велика проблема. Але приміщення — це не питання двох днів, оскільки, навіть коли воно з’явиться, нам потрібно буде думати про меблі й закупівлю техніки.

Що стане першим проектом Інституту книги? В жовтні ви вже візьмете на себе участь України у Франкфуртському ярмарку?

Оскільки Український інститут книги запрацював пізніше, ніж планувалося, цього року за представлення України у Франкфурті відповідає Міністерство культури, яке запросило стати координатором Національного стенду і куратором програми команду «Мистецького Арсеналу». Наступного року цим займатиметься Інститут книги.

Якщо ж говорити про наші плани до кінця року, то це і презентація Інституту на Форумі видавців у Львові й у Франкфурті, і запуск проекту «Цифрова бібліотека», і насамперед — вироблення стратегії і плану нашої діяльності на найближчі роки.

У книжковій сфері є багато проблем, всі про це знають, але ви вже визначили, кому і чому треба допомогти найперше? 

Про це знову ж ще зарано говорити, доки немає команди й стратегії. Але наразі ми точно можемо говорити про програму «Українська книга», яка покликана підтримувати видавців. На неї в попередні роки закладалося значне фінансування, але не всі видавці погоджувалися брати в ній участь. Тож перед Інститутом, який відповідатиме за реалізацію «Української книги» наступного року, стоїть завдання — реформувати цю програму, щоби завдяки їй держава підтримувала саме ті видання, яких дійсно бракує Україні і які без цієї підтримки не могли б вийти друком.

Звичайно, українські автори й видавці зацікавлені в тому, щоб Інститут сприяв промоції наших книжок за кордоном. І для цього ми маємо не лише думати про те, як збільшити кількість ярмарків, у яких ми беремо участь, а й налагодити комунікацію із закордонними книжковими інституціями, видавцями і культурними менеджерами.

Також Інститут має сприяти збільшенню кількості перекладів українських книжок іншими мовами, і тут ми теж маємо в перспективі підготувати свою перекладацьку програму.

А питання бібліотек — це ваше питання? Як ви це збираєтеся вирішувати? 

Про це теж ще зарано говорити, оскільки ми ще маємо зустрітися з бібліотекарями й зрозуміти, в який спосіб ми можемо співпрацювати. Перша така розмова має відбутися у вересні під час Бібліотечного форуму у Львові. Сподіваюся, вже наступного року ми зможемо реалізувати перші освітні проекти Інституту для бібліотекарів.

Ви були журналістом і куратором, зараз ви – молодий чиновник, працюєте у нових умовах. Глобально ваше життя змінилося за останній місяць?

Так, змінилося глобально. Щодня я отримую десятки листів і дзвінків з дуже різних приводів, і поки що, доки немає помічників, усе це дуже складно скоординувати. Але за ці два тижні я навчилася кільком правилам: перше — неможливо все зробити відразу, а друге — потрібно цінувати свій вільний час і собі його дозволяти.

Ваш чоловік – тележурналіст, людина, яка теж звикла до ненормованого графіку, як він поставився до вашого призначення? 

Тут у мене абсолютна підтримка, і зараз це надзвичайно важливо, коли Інститут тільки запускається і я дуже мало часу проводжу вдома.

А що відбувається з анонсованим третім томом вашої книги «RECвізити»?

Це ще одна велика проблема, оскільки часу на мої власні проекти поки що у мене не лишається. Але сподіваюся, що третій том з 10 новими інтерв’ю з письменниками вийде у вересні — до Форуму видавців у Львові. Також я була співавторкою книжки інтерв’ю з Адою Роговцевою, яка теж має з’явитися цієї осені.

Таню, а що ви зараз читаєте? Чи вистачає у вас часу на улюблену справу - читання?

Я боялася, що хтось про це запитає (сміється). Нині такий період, коли на читання катастрофічно бракує часу. Почала читати «Землю Загублених» Катерини Калитко, а до цього прочитала «Точку нуль» Артема Чеха. В останні роки у нас постійно лунає запитання, коли ж з’явиться український Ремарк, який зможе правдиво описати події, які пережила наша країна за ці три роки. Артем написав не роман, а збірку коротких есеїв, замальовок про свій власний досвід служби на передовій. Як виявилося, саме такої правди мені особисто бракувало. Правди, прожитої, відчутої й описаної без надмірної героїзації й пафосу, місцями смішної, інтимної і жорсткої. Але це саме той жанр, який дозволяє зрозуміти, чим є війна на сході для звичайної людини.

Так само з позиції звичайного, пересічного героя описує ці події у своєму новому романі «Інтернат» Сергій Жадан. Мене вразило, як Сергієві вдалося вийти в цій книжці за українські рамки й написати про війну в глобальному значенні — про те, як вона змінює людей, впливає на їхні долі й спонукає робити найважливіші життєві вибори.



Подписывайтесь на аккаунт Грушевского,5 в Twitter, Facebook: в одной ленте - все, что стоит знать о работе украинского и мировых парламентов.

Новости партнеров