Анатолій Кінах: Втрата суб’єктності для України дуже серйозна загроза


26.10.2017 11:00:00



Снимок экрана 2017-11-10 в 11.03.15.pngЛише консолідація і адекватна стратегія може врятувати Україну від депопуляції та остаточного розвалу економіки. Так вважає колишній прем’єр-міністр Анатолій Кінах. Він пропрацював на посаді прем’єра трохи більше року – з травня 2001-го по листопад 2002-го. Наразі очолює Українську спілку промисловців і підприємців. В ексклюзивному інтерв’ю Анатолій Кінах називає структуру експорту української економіки схожою на структуру колоній колишньої Британської імперії. А міграція в купі зі смертністю стали для України загрозою національного масштабу.  

Анатолію Кириловичу, коли ситуація здавалася складнішою – у 1990-х чи сьогодні?

Безумовно, 1990-ті були дуже відповідальними. Це період, коли будувалася інфраструктура незалежної держави: відбувалася демаркація кордонів, впроваджувалося законодавство, фінансова та банківська системи.

Зараз Україна долає безпрецедентні виклики, яких не було раніше, захищаючи територіальну цілісність і цивілізаційний вибір, паралельно відчуваючи болючі прояви криз, які мають системний характер. Крім питань, які стосуються розвитку держави, економіки, мене дуже турбують ментальні деформації в інститутах влади, що відбулися за останній період. Повірте моєму досвіду, – а я працював у 5-ти урядах на різних рівнях – такого рівня зниження професіоналізму та персональної відповідальності виконавців, я ніколи не бачив. Державницькі позиції у владі дуже ослаблені. Отже, виходячи з цього фактору, також моральних деформацій, сьогоднішній період набагато важчий, аніж у 1990-ті. Хоча тоді ми були достатньо наївні, романтичні, ще не розуміли, які системні проблеми необхідно вирішувати, аби стати конкурентноздатною сучасною державою.

На початку 1990-х Україна мала одну із найкращих стартових позицій серед усіх інших пострадянських республік. Зокрема, ми були десь 6-ю економікою в Європі, не сильно поступаючись за деякими параметрами Франції чи Німеччині. Тоді в країні зберігався високий рівень того, що у всьому світі називають людським капіталом – рівень освіти, кваліфікації та багато інших факторів, які надають можливості для ефективного розвитку. Особливо, коли мова про розвиток економіки держави, яка може виробляти високоінтелектуальну, наукову, з високою доданою вартістю продукцію.  Зараз ці позиції суттєво ослабли.

Назву кілька цифр, виключно з офіційних даних. У структурі експорту України близько 47% сировини аграрного комплексу і близько 20-22% – сировини гірничо-металургійного, хімічного комплексів. Тобто, близько 70% експорту країни – це сировина. По суті, це структура експорту колоній колишньої Британської імперії.

У світі (і про це нам говорять міжнародні експерти) немає жодного прикладу ефективної країни з високою якістю життя, в якій економіка має сировинний характер. Це перше.

Друге – людський капітал. Ми втрачаємо високотехнологічні галузі – авіабудування, суднобудування, ракетно-космічний комплекс. Україна зіткнулася з дуже високим рівнем трудової міграції, яка охопила кваліфіковану, інтелектуальну складову нашого трудового потенціалу.

За даними поляків, на сьогодні в їхній країні працює близько 1 млн 370 тис. трудових мігрантів з України. Я вважаю, що це лише частина айсбергу, реальні цифри набагато вищі. Тривожно, бо, приміром, середній вік українських чоловіків, які працюють в Польщі, згідно з статистичними даними, якими оперують владні органи поляків, 34-35 років. Це найбільш дієздатна, активна частина нашого суспільства. І потік мігрантів зростає.

Ці ризики набагато серйозніші, чим “гірки” на початку 1990-х. Трудовий потенціал – це основа. Якщо не буде кваліфікованих робітників – інвестицій теж не буде. У нас наростає проблема, коли інвестор в цьому залі, де ми зараз знаходимося (інтерв’ю записувалося у залі засідань УСПП. – прим. ред.), піднімає проблему, що не може знайти 200-300 робочого кваліфікованого персоналу на новостворене виробництво. І мова про сотні осіб, навіть не про тисячі! У 2016 році Україна була внесена в перелік 5 країн світу з найвищою динамікою скорочення населення

Це окрема тема, але я зобов’язаний її торкнутися, бо вона співпадає з дуже складними демографічними процесами. Якщо оперувати даними Світової організації охорони здоров’я, у 2016 році Україна була внесена в перелік 5 країн світу з найвищою динамікою скорочення населення. Лесото, Сомалі, і десь поруч Україна… Це дуже серйозні тенденції депопуляції. Коли складна демографічна ситуація співпадає з високими темпами міграції, мову треба вести про національну безпеку.

DSC_0023.jpg

.

Як так вийшло, що із високорозвиненої країни ми перетворилися фактично в колонію: Уряди не могли щось змінити чи не мали достатньої мотивації?

У мене був хороший, глибокий старший друг, прем’єр Литви (2001-2006. – прим. ред.) Альгірдас Бразаускас. На початку 2000-х я був з візитом у Вільнюсі. У неформальному спілкуванні він зізнався, що його дуже турбує ситуація в Україні. Він сказав те, що я запам’ятав на все життя, й ця теза дуже актуальна сьогодні: “У Литви своя специфіка, інші масштаби. Ми готуємося до вступу в ЄС з великими проблемами: реституція власності, земельна реформа, закриття атомної станції (а атомна енергетика давала нам близько 60% електроенергії). Але зараз у Литві вибори в парламент і між усіма суб’єктами виборів є негласне табу: ніхто у виборчій кампанії не намагається використати загальнонаціональні проблеми в інтересах політичної конкуренції та боротьби за рейтинги. Цим ми від вас дуже відрізняємося. Бо ви досі не можете консолідуватися довкола ключових завдань. Політичною кон’юнктурою ви берете у заручники загальнонаціональні інтереси”. Повторюся, це було сказано на початку “нульових”.

Бразаускас мав рацію. Досі в Україні немає розуміння навіщо вона – та консолідація. Найперше з боку – не люблю цей вислів – політичних еліт.

Скажімо, реформа податкової системи. Податкова система – одна із найважливіших складових конкурентоздатності країни. І коли йде мова про конкурентоздатність країни, то як би не розвивалася партія чи фракція, усі повинні об’єднуватися довкола цього. На жаль, такого глибокого розуміння у нас немає.

Окрім тих тривожних факторів, які я вже озвучив, також змушений назвати фактор втрати суб’єктності. Коли держава у світі розглядається не як суб’єкт міжнародних відносин, і не здатна захищати свої інтереси цивілізованими методами, шукаючи балансу з інтересами партнерів.

Можна говорити про втрату деяких складових суверенітету України, коли зовні нам диктують, якою має бути Конституція, форма державного устрою, управління, податкова система, соціальна політика тощо. Це дуже небезпечний стан для країни. Про це я говорю нашим міжнародним партнерам. Бо для того, скажімо, аби закріпити колективну безпеку у світі, найефективніший метод – це впевнена, ефективна, конкурентоздатна, з високим рівнем життя країна. Це завдання повинно вирішуватися синергією наших власних зусиль та співробітництвом з міжнародними партнерами.

Я негативно реагую на те, коли з чергового траншу МВФ робимо національне свято.

Справа не в тому, що ми маємо відмовитися від співробітництва з МВФ, але має бути чітке розуміння конкурентності світу, в якому живемо. Що вихід з кризи відбувається не за рахунок нових боргів, а вихід – це в першу чергу максимальна реалізація потенціалу країни.

Втрата суб’єктності для України дуже серйозна загроза. Досягти її відновлення можна не деклараціями, не конфронтаціями, не ультимативним самоствердженням, а найперше зростанням якості життя людей, безумовно, системою права. Наші міжнародні партнери мають розуміти, що не можна перетворювати Україну в полігон, де зіткнулися глобальні політичні інтереси.

Якщо взяти останні приклади, серйозний виклик – військова загроза. Впевнений, треба говорити про Будапештський формат. Продемонструвати свою суб’єктність, аби партнери чітко розуміли нашу позицію. Цього поки немає, і це один із прикладів, коли країна втрачає, не працюючи системними методами.

1.1.jpg

.

Скільки у сьогоднішньої України лишилося часу, аби консолідуватися?

Діагностуючи ситуацію, зазвичай називаються важливі показники, які підтверджують глибину кризи в Україні. Я даю такі оцінки не для того, аби посилити катастрофічні настрої чи збільшити недовіру (або навіть ненависть) до влади, набрати особисті бали. Мова про закон: перед тим, як вирішувати якусь проблему, треба чесно, системно, високопрофесійно, бажано – деполітизовано її сформулювати на етапі діагностики. Коли є розуміння реальної ситуації та тенденцій, з’являється шанс випрацювати міри. Як у медицині. Водночас державний устрій ще складніший. Важливо, аби діагностика була, скажімо так, з відкритим доступом. Ми мусимо чітко розуміти, на скільки нас іще вистачить за такого стану справ. Запасу часу й міцності, виходячи з висококваліфікованої оцінки, у нас не так багато.

Люди – це основа. Наша офіційна статистика без анексованого Криму дає цифру близько 42 млн 500 тис. осіб. Водночас коли ми аналізуємо дані Міжнародного банку, ООН тощо, то мінімум 6-7 млн українців шукають засоби для існування за кордоном. В тій же Польщі, про яку згадували. Інша Європа, Росія… Тобто, на території України проживає близько 35-36 млн осіб. При цьому, різко загострюється проблема з демографічним складом: вже сьогодні на 11-12 пенсіонерів ми маємо близько 10 працюючих.

Плюс висока смертність. За перше півріччя 2017 року, згідно з офіційною статистикою, чисельність українців зменшилася на 128 тис. Екстраполюємо на весь рік – близько 250 тис. Тобто, за рік зникає середній обласний центр. На 61-го новонародженого – 100 смертей. За рівнем народжуваності ми близькі до європейських показників, але, на жаль, багатократно гірше виглядаємо по смертності.

Стандарти ООН кажуть, що межа бідності – $150 на одного члена сім’ї на місяць. 60% українців живуть за межею бідності. За даними ООН, якщо доля витрат на продукти харчування перевищує 50% бюджету (а у нас уже доходить до 60%) – це показник височенного рівня бідності населення в країні.

Це все, на жаль, притаманне Україні. Поєднання високого рівня смертності, недоступності медицини, трудова міграція – все це створює серйозні передумови для загроз нашого майбутнього.

Якщо підійти до вирішення цих завдань програмним і системним методом, думаю, мінімум за 4-6 років ми могли би домогтися вищого та якіснішого темпу розвитку. Суть в чому: нам треба зростання не 3% ВВП на рік, а хоча би 6-7%, аби ми відчули, що таке зростання.

В Україні люблять гучні назви, як-от План Маршалла. Коли йде дискусія довкола нього, то в першу чергу всі говорять про гроші. І забувають про те, що План Маршалла – це план інституційних реформ. В його основі була закладена мудра ідея оточити Радянський Союз багатими, успішними, демократичними державами, як головний фактор стримування агресії та ідеології на Захід. Так само цей план треба розглядати й сьогодні. Я вже казав, що успішна Україна дає набагато більше гарантій Заходу стабільності й захисту його цінностей, аніж Україна, яка занурюється в ту чи іншу кризу.

Погоджуючись на План, нам треба розуміти стратегію подальшого розвитку. Бо перед Планом Маршалла спочатку був План Моргентау. Переможці Другої світової (у першу чергу США й союзники) думали, як прогодувати населення післявоєнної Європи. Розруха, немає ні роботи, ні їжі… Вони хотіли перетворити Німеччину в аграрну державу. Ця ідея була закладена в План Моргентау. Але коли вони порахували, то виявилося, що у варіанті аграрному буде достатньо 15 млн німців, щоб забезпечити виконання завдань сировинної аграрної держави. Коли це стало зрозуміло, від Плану Моргентау відмовилися. І якраз План Маршалла чітко спрямував вектор в напрямку індустріального, інноваційного, високотехнологічного розвитку.

50136_1.jpg

.

Щоб виконувати функцію аграрної держави, немає необхідності, аби на нашій землі проживало 40-мільйонне населення. Достатньо 10-15. В цьому і є роль держави: вона повинна на високоінтелектуальному, інноваційному рівні чітко давати оцінку цим тенденціям, вивчати попередній досвід, і робити все, аби розвернути вектор свого розвитку не в напрямку сировинного придатку, а в напрямок сучасної держави.

Україна повинна однозначно мати стратегію розвитку, яка мусить виконуватися незалежно від результатів виборів. Так робили усі держави, коли стратегія відображає національні інтереси. 

Хто має писати стратегію для України?

Однозначно, програму мають писати фахівці, зокрема – Академії наук, експерти, аналітики… Для того, щоб досягнути успіху у системних реформах, дуже важливо формувати діалог з громадянським суспільством. Аби люди розуміли (авжеж, у певних межах) зміст та мету, які етапи пройдені, а що попереду. Така стратегія обов’язково повинна бути. Громадянське суспільство ж треба залучати також не на експертному рівні, а й на рівні розуміння ситуації.

Чи можливе оновлення управлінської системи без конфліктів? 

Я сподіваюся, що так і буде. В офісі УСПП проходять дискусії також з радикальними складовими нашого суспільства. Я завжди їм пропоную точку, де можна об’єднати зусилля. Але передусім вихід має шукатися через цивілізовані, конституційні методи, як би не хотілося зробити все швидко-швидко-швидко. Я не бачу іншого сценарію. Не дай Боже запрацюють силові, парамілітарні силові структури, то мова йтиме про існування країни. Я дуже сподіваюся, нам вистачить мудрості.

Текст: Ростислав Буняк, Максим Зінченко
Фото: з відкритих інтернет-джерел



Подписывайтесь на аккаунт Грушевского,5 в Twitter, Facebook: в одной ленте - все, что стоит знать о работе украинского и мировых парламентов.

Новости партнеров