Жить стає краще, жить стає веселіше... фото

 

Віталій Скоцик - доктор економічних наук


Напевно, кожен із нас час від часу замислюється над тим, у який період своєї історії українці жили найкраще. Образно кажучи, де наш «золотий вік»? Завжди є спокуса згадувати про сиву давнину,  як про щось романтичне, овіяне славою. Ми малюємо наших предків чомусь дуже могутніми, мудрими, високодуховними. Нам видається, що вони жили в якійсь ельдорадо – країні, що кишіла рибою, дичиною, колосилася збіжжям, екологічне довкілля якої ще не зіпсоване промисловими викидами й хімією. Чисте повітря, цілющі води, корисні харчі…

Насправді, частково так і є. Ми чули не раз подібні розповіді від наших батьків, дідів, бабусь, прадідів. Саме з їхнього молодого життя беруть початок яскраві історії про ніби інше і краще минуле. Але, звичайно, коли вони були молоді, сильні, здорові, кохалися, то у них було й інше сприйняття світу.

І справді, я не раз чув від свого батька скільки було риби у нашій річці, скільки було дичини в лісах, але щодо збіжжя, то такої високої врожайності не було раніше, як є сьогодні. Так, звичайно, були хороші часи, коли і природа була надзвичайно щедрою, а були часи,  коли люди жили набагато гірше, ніж сьогодні.

Я пам’ятаю своє непросте дитинство, коли я зовсім маленький, а я четверта, найменша дитина у сім’ї, коли декретна відпустка у жінок була лише три місяці, виховувався тітками, бабусями, сусідками по нашій сільській вулиці. Ось тоді я й наслухався дуже багато цікавих і дуже мудрих життєвих історій, інколи трагічних, про непросту і непересічну долю різних людей. Ці історії я ще і досі пам’ятаю і довго, мабуть, згадуватиму. У кожного були свої виклики, своє щастя, своє горе… Я ще тоді думав про те, що потрібно ці розповіді, які ще живуть у пам’яті людей мого села, об’єднати в одну велику книгу спогадів. 

І я цей задум реалізував. На певному життєвому етапі було надруковано дві книги про життя простих людей з одного простого села. Згадую, коли вийшла з друку перша книга «Життєві історії», односельчани чи не вперше дізнались один про одного, сусід про сусіда щось дуже потаємне і дуже особисте, про те, що відбувалося в житті кожного, і у що інколи важко було навіть повірити. Згодом світ побачила ще одна книга «Життєві історії-2», в яку вмістилося ще більше історій. Насправді, гарно було б, аби писались великі книги про невеликі села.

Вчені опускають нас на грішну землю. Авторитетний історик Ярослав Грицак у своїй книжці «Життя, смерть та інші неприємності» нагадує: «Від часів Христа до часів Наполеона середня тривалість життя людини становила 25 років». Аж протягом ХІХ століття вона зросла до 40 років. Чому? Зокрема, тому що саме на цей період припали важливі наукові дослідження і винаходи  з хімії, фізики, біології, медицини. Луї Пастер відкрив мікробіологічне походження багатьох хвороб людини. Низка вчених розробила методи лікування туберкульозу, сказу, чуми та інших недугів, які були на той час смертним вироком. Розвивалися хірургія, бактеріологія, імунологія. У той час працювали Чарльз Дарвін, Томас Едісон, Майкл Фарадей, Дмитро Менделєєв, Роберт Кох, Микола Пирогов і багато інших вчених, в тому числі й українських науковців. Без такого активного розвитку науки якість і тривалість життя не могли б підвищитись та подовжитись.

Я пам’ятаю багато історій від своїх різних вихователів, коли вони згадували чи то про діда Петра, чи то про діда Андрія, чи діда Миколу, якому було аж 45 чи 48 років. Сьогодні мені стільки ж і я посміхаюсь. Тоді люди в такому віці вже мали бороду, сиділи на лавці та з великою копичкою в руках переповідали свої історії. Сьогодні ж 45/47-річна людина навіть за класифікацією ООН вважається ще молодою. 

Якщо враховувати умови побуту, які панували кілька століть тому, навряд чи хтось із нас хотів би проміняти ХХІ століття, приміром, на XVI, коли вулиці міст були стічними канавами, і навіть палаци королів, за свідченням очевидців, потопали в нечистотах. Особливо в цю історичну реальність можна перенестись перебуваючи у сьогоднішній Флоренції, Венеції чи інших італійських містах, де минулим пронизаний чи не кожен куточок, чи не кожна вуличка, чи не кожен камінчик. Колись ці міста були засмічені нечистотами, у стічні канави потрапляла кров забитих тварин, що було джерелом жахливого смороду. Час від часу королі та феодали змушували своїх підданих прибирати місто, але за кілька днів відновлювалася попередня ситуація.

Це зараз ми бачимо і читаємо про італійців та їхнє романтичне життя, романтичні міста, а раніше там вулиці були насичені запахами  й брудом,  які не завжди корелювали з тими романтичними настроями, про які ми так багато чуємо і про які розповідають легенди, міфи та старовинні історії.

Ще 100 років тому для українців звичною була смерть від апендициту чи запалення легень. Цінність життя також сприймали інакше. Сім’ї народжували по 8–10 дітей, із яких половина не доживали до дорослого віку. І з цим доводилося миритися. Війни, голод, антисанітарія, епідемії, непомірні фізичні навантаження косили наш народ, як і інші нації. 

Насправді у 20 столітті так і було. Дійсно в кожній сім’ї  народжувалось і по 8,  і по 10,  і по 15 дітей.  Я чув про такі історії на власні вуха. Та і в сім'ї моєї мами померло троє братів і сестер зовсім в юному віці, і тоді це вважалося нормою. Сьогодні такої кількості дітей не народжують, та й рівень смертності набагато нижчий.

Якщо порівнювати з минулими століттями, то я вважаю, що людство ніколи не жило так добре, як зараз. Підтвердженням цьому є власне пандемія COVID-19, що, вдаривши по абсолютно  «розслабленому» людству, застала планету  в розгубленому стані. Ми перестали бути готовим до подібних  викликів, і там, де потрібна швидка реакція і акумуляція сил і думок, людство опинилось у стані безвихідності, переляку і розпачу. Не відбулось об’єднання націй, кожна країна сам на сам самотужки боролась з цим викликом планетарного масштабу. 

Ми дивилися багато фільмів про подібні виклики для людства, але уявити ніхто не міг, що це реально може відбутися саме сьогодні в одну мить з усією планетою. Але це сталося…


Читайте також
Музичний дзвін крапель, що падають на каску… Або коли відступить «старший брат»?


Згадаймо лише Україну, коли керівництво нашої держави прийшло до висновку, що система медицини,  яка вибудовувалася десятиріччями на «концепції Семашка», вже не потрібна, коли  норматив забезпечення населення лікарняними ліжками був на рівні 8 ліжок на одну тисячу осіб, у якийсь момент українській владі став вже не актуальним і не потрібним. Чомусь виникла така впевненість, що нічого і ніколи загрозливого вже не трапиться.

Я постійно задавався питанням, а що «якщо»? Якщо настане ситуація, коли нам потрібно буде швидко госпіталізувати велику кількість людей. Якщо заробітчани повернуться із-за кордону, і 7,5 мільйонів  в одну мить  потребуватимуть медичної допомоги, стаціонарного лікування. І що ми будемо з цим робити? Чому про це ніхто не думає?

Знищені лікарні, амбулаторії, фельдшерсько-акушерські пункти, все те, що вибудовувалось десятиріччями, пішло «під ніж» різних реформаторів. А, може, ми забули про Статтю 49. Конституції України і про право кожного громадянина України на безоплатну медичну допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров’я? Нагадаю, що в Конституції це право чітко виписано!  

Як на мене, Україна зіткнулась з головним суб’єктивним фактором – це непрофесіоналізм влади, до якого ще й в деяких випадках додається повне нерозуміння загальної ситуації в Україні. Саме такий суб’єктивний фактор присутній і в діях реформаторів медичної галузі. Всі ми погоджуємось, що система охорони здоров’я в Україні майже зруйнована. Ще наші діди говорили, що стару хату валять тільки тоді, коли перейшли в нову! Хворі не можуть чекати, поки все будуть розвалювати, а потім почнуть щось будувати.


Читайте такожПолітика в особах: за чиїми правилами живе світ


Водночас, звичайно, що кожна епоха по-своєму була «золотою», оскільки відкривала якісь нові, незнані до того можливості людини. Українці протягом своєї історії також їх мали і нерідко втрачали. Ми як в минулому,  так і сьогодні часто марнуємо свої шанси зажити краще. Наша історія далеко не безхмарна, місцями просто страшна, але на кожному своєму відрізку вона дає нам цінні уроки. 

І те,  що відбувається сьогодні,  є теж уроком, який потрібно пройти достойно,  пам’ятаючи, що кожен урок рано чи пізно завершується, а далі потрібно жити.  Лиш тільки кожна нація,  як і кожна людина, відноситься до уроків по-різному. Одні насправді вивчають предмет, роблять висновки і здобувають досвід, а хтось не хоче робити висновків, аналізувати допущені огріхи і в майбутньому повторює ті ж самі помилки навіть через покоління. Тому дуже хочеться, аби   хибних  дій у нас і в нашої держави було якнайменше.

 



Загрузка...

Оставьте первый комментарий