Виконавча влада в Україні: хто «крайній?» фото

Віталій Скоцик - доктор економічних наук


В продовження до попередньої статті  (від 08.02.21 "
Четверта влада – це наука!") щодо Національних зборів (нижньої палати та Сенату), то тут обов’язково потрібно наголосити, що в Національних зборах має бути 5 представників від кожної області і м. Києва, не залежно від кількості виборців, аби всі регіони були однаково представлені у законодавчому органі нашої держави. Тому арифметика тут така: 24 області та  місто Київ  – це 12депутатів нижньої палати, і ще 100 членів Сенату, разом законодавчий орган має складає 225 законодавців. І ця цифра абсолютно обґрунтована, оскільки те, про що сьогодні говорить Президент України, що має бути 300 депутатів, «взято з повітря». Нам потрібно ґрунтуватися на рівному представлені регіонів і ефективній роботі двох палат нашого парламенту.  


Отже, переходимо до виконавчої влади. Якою вона повинна бути в нашій країні?


В Україні вже впродовж майже 30 років виконавчу владу здійснюють одночасно і президент, і прем'єр-міністр. У зв'язку з цим постійно виникають суперечки та нездорова атмосфера у взаємодії між ними, яка проектується на все управління державою. 


І як би вони не товаришували і добре не ставилися один до одного, все-одно на якомусь етапі  виникають ситуації безвідповідальності та перекидання вини за труднощі з однієї гілки виконавчої влади на іншу, особливо коли справа іде до наступних великих виборів. Крім того, це фактично подвоює виконавчий апарат держави і робить його утримання невиправдано дорогим. І одним із наших завдань, яке потрібно було вирішити, так це  – розділення функціоналу і зони відповідальності так, аби максимально уникнути розбіжностей і конфліктів.


Згадаймо 2004 рік – Помаранчева революція! Дійсно за роки незалежності, мабуть, це була найбільша хвиля піднесення українського народу, яка поєднувалася з хвилею піднесення українських емігрантів за кордоном. Це давало той ефект гетерозису, коли насправді можна було зробити дуже багато великих речей. І так сталося, що саме тоді українські олігархи теж розгубилася і не знали, що їм робити. У той час, аби не виникло конфліктів між тодішнім прем'єр-міністром та 
президентом нашої країни, дуже можливо, що історія нашої держави склалася б по-іншому. 


Давайте глянемо, як виглядає сьогодні система виконавчої влади у різних розвинених державах світу. У Сполучених Штатах Америки президент очолює державу, він формує свій кабінет (уряд), склад якого затверджується Сенатом, він відповідає як за зовнішню, так і за внутрішню політику держави. Загалом дуже цікавий устрій, адже він дає президенту право 100% відповідальності, за те, що відбувається в країні, лише, як на мене, термін у  чотири роки недостатньо довгий. Той, хто займався великими справами знає, що лише півроку іде на те, аби правильно закласти основи для змін, а ще – потрібен час на реалізацію. 


Тому США фактично перманентно знаходяться у виборчій кампанії, і навіть ті, хто виграє два терміни поспіль (4+4), все рівно, як мінімум, два цикли виборів мають проходити. Тому система цікава, система корисна, але вона дещо розбалансована через короткий термін президентства.


У Федеративній Республіці Німеччини за владу в державі змагаються політичні партії. Та партія, яка на виборах до Бундестагу (парламенту) набирає більшість, формує парламентську коаліцію, і голова партії-переможниці стає канцлером Німеччини. Канцлер формує уряд і відповідає перед народом за внутрішню та зовнішню політику держави. Президент виконує церемоніальні функції і вибирається Федеральною конвенцією, яка складається з членів парламенту та представників земель.


А як виглядає структура виконавчої влади України в наш час? Вона складається з Президента, обраного всенародно, його Адміністрації (Офісу Президента) та Ради національної безпеки і оборони України. Щодо Офісу Президента, то як ми всі пам’ятаємо, після перейменування «Адміністрації Президента» нам обіцяли, що відбудуться серйозні зміни не лише у назві, але й у функціоналі, але бачимо, що нічого фактично не змінилось. Офіс Президента і далі керує усією країною, а не виконавча гілка влади в особі прем’єр- міністра та Кабінету Міністрів, як планувалось. Що ж стосується РНБО, то і вона виконує не зовсім ту роль, яку б хотілося. 


Зміна законодавчої гілки влади в поєднанні з ефективною виконавчою гілкою влади можуть нам дати ту можливість, де РНБО України в додаток до Сенату буде сформована із професійних людей і відіграватиме свою безпосередню роль і функції у виконавчій владі України.


Отже, структура виконавчої влади мала б складається з прем'єр-міністра і його Кабінету Міністрів, обраних Верховною Радою. Багато функцій одночасно сьогодні здійснюються і Офісом Президента, і Кабінетом Міністрів. Інколи складається враження, що якщо є заслуги і хороші результати, то це ніби собі приписує Офіс Президента, а якщо поразки, невдачі чи негатив, то це одразу покладається на КМУ. 


Упродовж 30 років незалежності України там так і не вдавалося чітко розділити їхні обов'язки, і це насправді було основним джерелом різноманітних внутрішньополітичних та економічних конфліктів. Після Революції Гідності, перед лицем триваючої війни з Росією та ініційованим нею кривавим сепаратизмом ми зобов'язані побудувати раціональну, довговічну і стійку систему влади. Складається таке враження, що доля та історія подарували нам мирний період часу, аби ми самостійно сформували ту систему управління державою, яка має ефективно надавати нам можливість рухатися і розвиватися далі, але цього не відбулося. Тому, як результат, сталася війна на Сході України, де ми втратили  уже десятки тисяч людей, і на цій основі ми просто маємо прокинутися та збагнути, що нам потрібно нарешті зрозуміти, що «латання» Конституції не допоможе, потрібно нарешті закласти ефективні інструменти управління державою і життям суспільства.


Витрати на утримання виконавчої влади як у США, так і в ФРН, фактично вдвічі менші, ніж в Україні, а робота виконавчої влади – значно відповідальніша. Виходячи з цього, в Україні мають бути запропоновані два варіанти державного устрою – президентська або парламентська республіка.


Отже, президентська республіка. На мою точку зору, з часу появи в Україні інституту президенства, ця ідея так і не прижилася. Українцю не притаманно мати над собою царя, короля, гетьмана і навіть президента. Але в нашій країні до сьогодні Президент  України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. 


На останніх виборах у 2019 році кандидатами у Президенти України була 41 особа. Що з однієї сторони ніби багато, а з іншої – це добре, адже з’явилася низка людей різного покоління, які готові не лише брати на себе відповідальність, але й публічно відстоювати свою фахову точку зору. Отже, зазираючи в майбутнє,  якщо говорити про президентську державу, то мені здається, що це не зовсім той варіант, на якому варто зосередитись. Повторюсь, але не приживаються у нашому суспільстві вожді, лідери і президенти. Це я знаю із власного досвіду. Тому, мабуть, краще розглядати, як більш ефективну альтернативу  президентської республіки, парламентську республіку.


Парламентська республіка. Виконавчу владу в державі очолює прем'єр-міністр, який є головою партії, котра набрала на виборах до Національних зборів найбільшу кількість голосів і утворила коаліційну більшість. Тут відкидається варіант США, і більше ґрунтуємося на варіанті ФРН. Прем'єр-міністр тут формує уряд і відповідає як за внутрішню, так і за зовнішню політику. Президент лишається і виконує представницьку функцію.


При роботі наших профільних рад ми розглядали різні варіанти: Президент обирається парламентом, Президент обирається парламентом і Сенатом, Президент обирається на загальнонаціональних виборах. 


Я переконаний, що Президента потрібно обирати так само, як членів нижньої палати Національних зборів чи Сенату, на загальнонаціональних виборах. Таким чином, Президент як гарант Конституції несе представницькі функції і обраний не невеличкою кількістю людей, а народом України. Тим більше, що це не вимагає додаткових затрат, оскільки вибори Президента проходитимуть одночасно з виборами до парламенту.


В обох випадках (президентської чи парламентської форм правління) у системі виконавчої влади має працювати постійний штат Державних секретарів. 


Державні секретарі функціонують, починаючи від громад, районів, громад-міст, області і аж до Кабінету Міністрів. У кожному міністерстві має бути Державний секретар міністерства, який призначається Сенатом на конкурсних засадах на п’ять років. Державний секретар Кабінету Міністрів має очолювати піраміду Державних секретарів міністерств та секретарів виконавчих комітетів органів місцевого самоврядування.  Саме це і є тією основною вертикаллю, що гарантує незмінність курсу нашої держави, виконання функцій нашої держави незалежно від того, скільки і які депутати ідуть у відставку, скільки оголошеного чергових чи позачергових виборів. Функція Державного секретаря, як державного службовця, є чи не найголовнішою у стабільній системі управління державою. 



Державний секретар окремого міністерства є висококваліфікованим чиновником, володіє всіма нормативами функціонування відповідної галузі та нормативами державного управління, не належить до жодної політичної партії і не є політичною фігурою. Державний секретар окремого міністерства підвладний міністру, підзвітний і підконтрольний Сенату.


Державний секретар – чиновник, справжній професіонал. На жаль, інститут таких чиновників майже знищений, і  знищення відбулось десь починаючи з 2004 року. Однак такі люди на сьогодні є, їх потрібно відшукати, де немає, то зростити нових. Державний секретар утримується повністю державою: від житла,  автомобіля і до достойної заробітної плати, аби він не думав,  як і за що утримувати сім’ю, а працювати виключно на державу. Причому рівень заробітної плати має відповідати ринковій у комерційних компаніях, аби людина з гідністю виконували свої державні функції. 


Штат Державних секретарів та секретарів самоврядних одиниць забезпечує раціональність і постійність державної влади.


Це дуже цікава ідея підходу до формування виконавчої влади у нашій державі, такого раніше не було. І я ще раз згадаю тут нашого батька, який у 50-их роках був головою сільської ради на Рівненщині, що на заході України. Тоді було дуже нелегко таким як він, адже вночі приходили до дверей одні і казали, що якщо тебе не застрелили вдень, то ти зрадник, а ті, що приходи вдень, що  якщо тебе не застрелили вночі, то ти також зрадник. 


Наш батько завжди ходив у прекрасних та надійних післявоєнних хромових чоботах, адже доріг було мало, а люди жили в основному на хуторах. Батька називали просто: «Семенович». Пам’ятаю я запитував батька:  «Чому Ви майже не ходите до сільської ради?»  І він відповідав, що він має бути серед людей, а в сільській раді є секретар!

Читайте такожКвиток на «Титанік» чи квиток в історію?


Секретар у сільській раді  – це основна людина,  яка фактично і виконує функції діловодства  та контролю всіх тих завдань, які потрібно виконувати сільській раді у відповідності до чинного законодавства. Тобто така інституція, така система в нас працювала,  і вона достатньо ефективно працювала. Тому варто розглянути нашу пропозицію щодо системи вертикалі Державних секретарів.


Отже, Державний секретар Кабінету Міністрів та секретарі підпорядковуються прем'єр-міністру та міністрам, але підзвітні Сенату. 


Рішення про дострокове звільнення Державного секретаря Кабінету Міністрів, чи окремого міністерства може бути здійснене Сенатом за поданням прем’єр-міністра, або окремого міністра. Штат Державних секретарів та секретарів самоврядних одиниць забезпечує раціональність і постійність державної влади.

 



Загрузка...

Оставьте первый комментарий