circle (11).pngАрхімандрит Пафнутій,
прес-секретар Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія

Про духовний егоїзм, суспільну місію Церкви та засоби комунікації, які Вона може використовувати, щоб виховувати й освічувати народ

Мабуть, я висуну не зовсім логічну і послідовну як для представника прес-служби тезу, але передовсім хочу сказати про духовну комунікацію. А вона передбачає спілкування з Богом в першу чергу, що складає основу життєдіяльності Церкви і робить її дещо несхожою на інші суб’єкти сучасного суспільного життя, яке вже звикло, що Церква займає певне місце в суспільстві, але ще до кінця не зрозуміло, яке саме. 

Сьогодні від Церкви вимагають мало не звітів: що вона зробила для припинення війни в Україні, для подолання кризи, для зменшення бідності. І ніхто не запитує: скількох людей за поточний період вона привела до Бога і скільком стражденим серцям дала полегшення. Тобто питання церковної комунікації в суспільстві ніяким чином не знімається, воно лише передбачає більш стриманий і зважений до нього підхід. Бо кожен, хто не до кінця розуміє внутрішню структуру Церкви і буде намагатися дати висновок Її діяльності, рано чи пізно зіткнеться з дуже обережною реакцією церковних представників, уповноважених коментувати, чи з відвертим небажанням спілкуватись із ЗМІ рядових віруючих. 

«Отож, всі вони егоїсти» — може дехто зробити такий висновок про братів і сестер і, до речі, матиме рацію. Тільки не в тому сенсі, в якому трактує поняття егоїзму світська свідомість, у кращому. По великому рахунку, дорогі брати і сестри, всі з ми вами — егоїсти, бо понад усе ставимо питання свого особистого духовного спасіння. Але наскільки ми стоїмо близько до Бога, або хоча б усвідомлено цього прагнемо, настільки наш «духовний егоїзм» є виправданою поведінкою самозбереження християнської душі в умовах зростаючого глобалізму, соціальної черствості та нівелювання елементарних моральних принципів у суспільстві. 

Інша справа, коли хтось із нас може прикривати християнським усамітненням та зовнішнім благочестям своє небажання послужити ближньому; тоді це вже буде найсправжнісінький егоїзм, і дай, Боже, мудрості духівнику такої людини (а може й комусь із духівників), щоб виправити чи виправитись, надихнути чи надихнутись самому до смиренної щоденної праці задля спасіння своєї душі, про що ми так ретельно читаємо в наших повсякденних молитвах.

Безбожне суспільство негласно виправдовує егоїзм, віддаючи надмірну увагу особистій точці зору і правам кожної людини, замовчуючи природню людську схильність помилятись. Добре знати по житті, до чого ти прагнеш, але небезпечно замкнутись у своєму переконанні і не чути живого голосу ззовні; добре бути уважним до себе, але  не дай, Боже, спіткнувшись об свої недоліки, перелякано заклякнути на місці. Мудрі святі отці говорять про серединний царський шлях, до міри — самозаглиблений, до міри — самокритичний. І нехай єдиним мірилом нашого «не-егоїзму» стане спроможність кожного з нас не тільки почути, а й відгукнутись на голос, що прохатиме про допомогу. Може в нас і не виявиться при собі необхідної суми грошей чи ми не зможемо знайти правильних слів розради — але ми зупинимось, пожертвуємо заради ближнього декілька наших дорогоцінних хвилин. 

Разом з тим, нам часто дорікають у небажанні активної участі у всіх суспільних процесах, але якщо Церква покине свою службу і вийде на роздоріжжя, щоб намагатись допомогти усім, хто потребує допомоги, Вона перестане бути Домом Божим, в Який приходять люди до Нього за благословінням і допомогою, і стане рядовою суспільно-культурною структурою, яка за видимою ширмою допомоги і підтримки усім стражденим (у розвиненому суспільстві цим займаються соціальні служби) загубить свою основну місію. Тому каменем спотикання у всіх питаннях і претензіях до Церкви відносно Її суспільного служіння має бути єдине запитання до критика: чи віруєш ти сам у Бога, і чи визнаєш Його за Особистість, Якій в нашому буденному житті належить елементарна увага?

А тепер відносно шляхів і засобів комунікації Церкви, які Вона може використовувати, щоб виховувати й освічувати народ. Після того, дорогі брати і сестри, як ми з вами визнали, що основна місія Церкви не суспільна, а духовна, нам буде дуже легко дійти згоди в наступному: всі до одного із засобів масової інформації мають достатньо ресурсів і можливостей, щоб бути використаними для проповіді Слова Божого, що є основним видом Церковної комунікації. 

Сьогодні Українська Православна Церква, як найбільша із Церков України, користується усіма без винятку видами поширення інформації, включаючи Інтернет, щоб інформувати своїх парафіян про події в Церкві, головні свята, нагадувати про неухильне дотримання Закону Божого та державних законів, які теж навчають людину порядку і допомагають їй відчувати себе відповідальним ланцюжком у могутній ієрархії, яку увінчує Сам Господь Творець. 

Усі ми хочемо припинення війни і відновлення миру в Україні — тож давайте шукати порозуміння між собою, щоб не давати можливостей реваншу внутрішнім антидержавним силам та зовнішньому неприятелю. Церква ніколи не піде проти свого народу, за який Вона молиться, як і за свою владу, тільки дайте Їй, державні мужі, можливість повноцінно виконувати ті функції, заради яких Церква і започаткована Богом.

 


 

Оставьте первый комментарий