До чого праві популісти приведуть Угорщину, Польщу, Австрію


03.01.2017 17:42:00



Снимок экрана 2017-01-03 в 17.46.27.pngМаксим Яковлєв,
політолог

Бродить привид по Європі – привид популізму

Якщо перефразувати початок відомого «Маніфесту комуністичної партії», в чому я буду далеко не першим, то нині не тільки по Європі, але й по більшості цивілізованого Західного Світу «бродить привид – привид популізму!». Цікаво, що цю аналогію можна й продовжити і далі по тексту з «цькуванням популізму», оскільки на своєрідне «цькування» цього явища об’єдналася більша частина західних освічених кіл та серйозних ЗМІ. Оскільки цькуванням займається здебільшого інтелектуально не обділений контингент, то й цькування це має переважно інтелігентний характер плачу й риторичного запитування quo vadis й що воно далі буде, якщо лютий привід популізму прововжуватиме свою переможну ходу після перемоги Трампа у США та неочікуваного Брекзіту. Що буде з ЄС, якщо французи «приведуть» до влади Марін ЛеПен і та проведе референдум за вихід Франції з ЄС? Якщо після провалу референдуму та відставки Маттео Ренці італійці надумають вийти з зони спільної валюти євро? А взагалі до чого праві популісти приведуть Угорщину, Польщу, Австрію? Ці питання обговорюють на шпальтах серйозних газет західні інтелектуали, не стільки з острахом, скільки радше з обережним докорам до читачів, мовляв, що й ми усі якоюсь мірою винні в тому, що допустили таке в нашому розвиненому, просунутому, цивілізованому, проте вочевидь не такому вже й ідеальному демократичному світі.

Чи справді «привід популізму» є несподіванкою? Відомий нідерландський дослідник цього явища Кас Мудде писав про те, що популізм є «духом часу» як для опозиційних сил, так і для багатьох провладних партій, ще у 2004 році, що вже не дозволяє нам стверджувати, що популізм є явищем дуже «свіжим». Радше можна констатувати, що він, як і належить серйозній неприємності, підкрався непомітно, але здалеку його справді було видно. Голова Європейської Ради Герман ван Ромпей вже у 2010 році називав популізм «найбільшою загрозою для Європи».

Отже, можемо поставити два питання стосовно цієї «найбільшої загрози»: чи є популізм чимось виключним та унікальним, чи, можливо, нам є з чим його порівнювати в історичному розрізі? Друге питання: які тези лежать в основі популізму як особливої ідеології, що робить його таким привабливим для широких верств населення?

З точки зору соціальної психології популізм є реакцією на швидку зміну світу, на численні виклик та кризи, від фінансової до «мігрантської», з якою стикається населення розвинених демократичних країн. Багато вчених сходяться на думці, що популізм приваблює тих, хто є «лузерами» у процесі глобалізації. Дуже показовими у цьому плані є численні дослідження електорату в Великій Британії, які дають можливість порівняти тих, хто голосував за вихід Сполученого Королівства з ЄС з тими, хто були проти такого рішення. Освічені, молоді, переважно мешканці великих міст були проти, натомість ті, хто вважає, що головний винуватець усіх проблем Британії криється десь у заморському Брюсселі, цілком «логічно» хотіли цього ворога у вигляді «єс-івського ярма» позбутися. Ці борці проти ЄС зазвичай є людьми старших вікових когорт, менш освічених, серед них багато представників низькооплачуваних професій.

Популярність популістських сил у Європі сьогодення також пояснюють тим, що з напливом мігрантів посилюється криза ідентичності і знову загострюється потреба у самовизначенні себе як німця, француза, італійця і так далі. У німецькій мові є цікава й політично абсолютно коректна назва тих, хто не є в нашому розумінні «корінними» німцями: німці з Migrationshintergrund - міграційного походження, дослівно з міграційним «фоном». Після низки подій, які доводить, що інтеграція саме цього «фону» в Німеччині є щонайменше не такою безпроблемною, зі зростанням загрози ісламського екстремізму (у Німеччині 2014 р. навіть вийшла монографія Хамад Адбель-Самада, німецько-єгипетського політолога, з промовистою назвою – «Ісламський фашизм»), терористичними актами і так далі, починається переосмислення того, що означає бути німцем. Подібні процеси відбуваються й в інших країнах Західної Європи, а позиція нових членів ЄС з Центрально-Східної Європи, їхня сурова відмова приймати квоти біженців саме вказує на те, що вони з острахом дивляться на саму перспективу такого перевизначення своїх ідентичностей.   

Якщо взяти за уваги те, що популізм постає як реакція на швидку зміну світу, на новітні виклики глобалізації, на те, що навіть, приміром, події у (відносно) далекій Сирії чи Афганістані хвилями мігрантів прокочуються по Західній Європі, і в такий спосіб впливають на життя пересічного європейця, то популізм можна порівняти, як не дивно, з соціалізмом. Дослідники соціалізму зокрема та історії лівацьких рухів в цілому, відзначають значення Промислової революції, швидкого індустріального поступу Європи як передумов зародження соціалістичної традиції. Уявіть себе на місці європейця тих часів, який перебував у близькому до шоковому стані від того, як швидко змінюється світ довкола, як по різному й нерівномірно змінюється якість життя різних верств населення. Авторитетна німецька газета Die Zeit у дуже розлогій статті з виразною назвою «Проти популізму допомагає…» від 8.12.2016 як один з «антипопулістських рецептів» пропонує «давати більше грошей» на правоохоронні органи, на школи, на програми інтеграції мігрантів, на якусь «розумну політику» по відношенню до біженців як у самій Європі, так і в Африці тощо. Порівняйте це з закликами ранніх соціалістів і ви теж вийдете на питання про належну якість життя трударів та, безумовно, на заклик «дайте більше грошей». Ще більш промовистим є порада «більше соціальної справедливості» по відношенню до різноманітних груп населення, що навіть більш співзвучно із закликами до захисту прав пролетаріату.

Якщо популізм розглядати як реакцію на виклики нашого часу, то слід подивитися на його дві основні внутрішні характеристики: антиелітизм та антиплюралізм. Популізм виходить з припущення про існування якоїсь «волі народу», яка магічним чином поєднує у собі непоєднуване: розмитість та конкретику. Народ ніби чітко знає, що він хоче і як хоче, бо кому може не хотітися хорошо й по-багатому жити? І кому не зрозуміло, що верхівка влади «зажралася» й не бачить, як бідує народ, не чує, що він хоче, тим більше нічого не хоче робити, щоб цьому народові життя покращити? Повірте, ці тези чіпають не тільки пересічного українця, але й багато кого у розвинених західних країн. Відповідно, є уявлення про ворожу до народу еліту, політичний істеблішмент чи олігархів, боротьба з якими, як боротьба пролетаріату з буржуазією, приведе до світлого майбутнього. До ненависної еліти також часто-густо відносять й еліту інтелектуальну, бо як може зрозуміти тяжкість життя простої західноєпровейської людини якийсь там професор, що окопався у себе на кафедрі та отримує невідомо за яку норму нематеріального виробітку свою «непомірну зарплату»? Він також може симпатизувати оцім усіляким мігрантам, бо йому ж не вступати з цими «понаїхавшими» у контакт, на відміну від простого люду.

Боротьба з ворожою елітою опирається на уявлення про те, що є чіткі, конкретні й прості варіанти рішень, «так» чи «ні», «чорне» чи «біле» і ніяких «перехідних станів». Віра у прості й ефективні рішення опирається на заперечення плюралізму думок і поглядів, бо вони ж тільки заплутують і не дають можливість відокремити істину від брехні, правильний варіант дії від хибного і т.д. Щоправда проблем полягає в тому, що сучасний світ, як і будь-яка людська спільнота сучасності, не може керуватися виключно «простими діями», бо кожна сучасна людина – це вже «не просто», будь-яка державна політика не може будуватися на тезі про те, що «все – просто», тому коли політик обіцяє, що рішення якоїсь проблеми є дуже простим, то або цієї проблеми насправді просто не існує, або слід насторожитися по відношенню до його обіцянок.

Повернімося ж до нашого «Маніфесту» і перефразуємо іще одну його частину: «де та опозиційна партія, яку не ославили б популістичною її противники, що стоять при владі, де та опозиційна партія, яка не кидала б назад плямуючого докору в популізмі як передовішим представникам опозиції, такі своїм реакційним противникам?». Справді, термін «популізм» та звинувачення у популізмі стали дуже популярними у політичному дискурсі багатьох країн. Німецький політолог, професор Прінстонського Університету Ян-Вернер Мюллер, розпочинає свою знамениту монографію «Що таке популізм?» з провокативного питання: «А хто взагалі НЕ популіст?». Якщо проблема у мігрантах, то, виходить, не популіст той, хто не переймається тим, яким буде життя та якою буде ідентичність його нащадків і як зміниться його країна після напливу біженців? Чи не популістом є той, хто вважає, що сучасні механізми розподілу владних повноважень є досконалими, тож різні еліти нема за що критикувати? Чи, можливо, не популістами є усі освічені й просвітлені, які знають, що простих рішень не буває, натомість не пропонують своїх альтернативних «складних» рішень? Чи не популістами є усі, хто сміливо пожинає позитивні плоди глобалізації? Відповіді на ці рішення вочевидь не такі прості, як популістичні заклики, бо популізм – це не просто привид, що бродить по Європі, тому саме тільки інтелектуальне цькування проти нього ніяк нікому не зарадить. Це явище є багато в чому корисним, оскільки діагностує проблеми сучасності і вказує нам, над чим варто працювати, які проблеми варто вирішувати і що все набагато складніше, ніж нам на перший погляд здається. 



Подписывайтесь на аккаунт Грушевского,5 в Twitter, Facebook: в одной ленте - все, что стоит знать о работе украинского и мировых парламентов.

Новости партнеров