Даниленко.jpg

Сергій Даниленко
доктор політичних наук
модератор аналітичної групи Geosrategy.



Дві події зі сфери інформаційного буття привернули минулого тижня мою увагу. Перша та, що уряди Польщі й Нідерландів представили на засіданні Ради ЄС із закордонних справ у Брюсселі проект панєвропейського російськомовного телебачення для протидії агресивній пропаганді. 

Інша подія вже національного масштабу – 21 липня відновлено мовлення радіо «Промінь» та радіо «Культура», трансляцію програм яких у своїй проводовій мережі вимкнув ПАТ «Укртелеком» ввечері 18 липня. Напередодні з’явилося повідомлення на Twitter віце-прем’єра В.Кириленка – «з огляду на самовільне відключення «Укртелекомом» каналів «Промінь» і «Культура» звернувся до Генпрокуратури та РНБО. Це питання інформбезпеки».

Тиждень завершився ще одним повідомлення із тієї ж «опери» - у зв’язку з ескалацією гібридних загроз, в тому числі й інформаційного характеру, як наприклад, пропаганда, дезінформація чи психологічне залякування з боку інших країн і недержавних виконавців (наприклад, терористичних організацій) Бюро національної безпеки Польщі (БНБ) розпочало роботу над польською Доктриною інформаційної безпеки.

Як 2008 року агресія Росії щодо Грузії за оцінками спостерігачів повернула геополітику до світової історії, так, схоже, інформаційна атака Росії щодо Європи та світу повертає держави до питань інфосфери, зокрема медіапростору. Тут виникає дилема – скільки потрібно держави у цьому питанні і де та межа, коли державна присутність не загрожує цінностям вільного суспільства? Вичерпної відповіді, це напевне, не знає сьогодні ніхто.

Особливо непростим це питання є для нас. В українців із державою справи йшли сутужно – щонайменше ми їй не довіряємо й прагнемо уникати відносин із нею. Хоча батьки - засновники новітньої Української держави, я маю на увазі когорту В’ячеслава Чорновола, саме про питомо державу й дбали, саме її закликали будувати. Досі це завдання уповні залишається невиконаним, зокрема й тому, що навіть із добрих намірів часом не давали шансу державі втілити те, що ми, як громадяни, їй делегували. Комплекс «презумпції недолугості» держави не давав нам налагодити з нею ділові відносини. Нам, це громадянам, громадянському суспільству як інтегральній інституції, яку сам розбудовував у практичній площині на рівні кількох громадських організацій, зокрема галузевих, так і на рівні політичної теорії.

Тепер до інформаційної сфери, з якої розпочали. Ризикну вдатися до доволі контроверсійного порівняння. Чомусь воно мені є показовим у питанні, коли ми щось чи когось позбавляємо права бути суб’єктом актуальних суспільних процесів, тобто позначатися на їх перебігу.

Пригадуєте, чудову і професійну програму для дітей в Україні «На добраніч, діти!». А точніше, її багаторічного героя – діда Панаса. Можливо для дорослих дід Панас і був кумедним чоловічком, однак для дітей тієї епохи, коли український національний одяг – вишиванка на телебаченні з’являлася хіба-що під час трансляції урочистого концерту із палацу «Україна», літературна мова, якою лунала колисанка, вбрання казкаря, сам текст українських народних казок – для цілого покоління стали джерелом формування ідентичності. Тієї, яка позначиться згодом у час історичних змін, що тривають і досі. Не буде дивиною, коли хтось російськомовний свої перші уроки української отримав у дитинстві саме від діда Панаса.

Щоб перевірити мої міркування, запитайте у тих, кому за 40, а це найбільш дієва страта сьогоднішнього українського суспільства, – які їх найяскравіші спогади дитинства? У них обов’язково буде дід Панас.

 

Оставьте первый комментарий