Європеїзація та її межі: приклад Туреччини як кандидата на вступ до ЄС


01.05.2017 22:56:00



ІА «Грушевського 5» вирішило розібратись у питанні «пояснювальної сили» теорії «європеїзації» та її межі через дослідження прикладу Туреччини, що знаходиться у процесі вступу до ЄС.

У Конституції Турецької Республіки турецька держава визначається як світська демократія. Її демократичні традиції беруть свій початок з часу встановлення Турецької Республіки Мустафою Кемалем Ататюрком, який, прагнучи позбутися обтяжливого Османського минулого, перетворив країну на сучасну, світську державу з орієнтацією на Захід. З цього часу Туреччина змагається за своє європейське майбутнє. А тому подія отримання країною перспективи членства в ЄС стала важливою віхою в історії сучасної Туреччини. 

Механізм обумовленості є ключовим для розуміння європеїзації. Він виражається у вимогах та завданнях, які ЄС ставить перед Туреччиною. А від виконання цих вимог залежить подальший розвиток двосторонніх відносин між ЄС та Туреччиною. Саме тому важливо розглянути, якими є вимоги ЄС по відношенню до Туреччини на прикладі її політик щодо військово-політичної еліти, курдів та  Кіпру.

Військова еліта та її політична структура є «одним з найбільш важливих гравців в політиці Туреччини», а заодно і важливими вето-гравцем у прийнятті вимог ЄС. Військово-політична структура Туреччини є особливістю демократичного розвитку країни, проте є чимось нечуваним для демократичних країн з тривалою ліберальною традицією. Для країн Євросоюзу існування такого військово-політичного утворення як Рада національної безпеки (РНБ, Milli Güvenlik Kurulu) є основною перешкодою на шляху демократизації країни. А тому одна з основних умов ЄС – це  зменшення військового втручання в суспільно-політичне життя Туреччини. Парадоксально, проте історично так склалося, що саме ця військово-політична структура стала гарантом забезпечення демократичного розвитку Туреччини, виступаючи проти ісламізму в політиці. Важливо також зазначити, що за останніми даними опитування довіра турецького населення саме до цієї інституції є найбільшою.

Як і у випадку з  військово-політичною елітою Туреччини ситуація з її курдським населенням є також непростою. З одного боку, протягом тривалого періоду часу курдське населення, переслідуване державною службою безпеки Туреччини, було позбавлене прав на культурне самовизначення. З іншого боку, терористична діяльність Партії робітників Курдистану (ПРК) тільки ускладнювала вирішення курдської проблеми, що є іншою ключовою вимогою ЄС. Військова еліта, яка відповідно до Конституції Турецької Республіки повинна захищати державну цілісність та її неподільність, виступає основним вето-гравцем на шляху вирішення курдського питання. Представляючи ідеї кемалізму, військова еліта дотримується основного з постулатів Ататюрка у тому, що в межах турецьких кордонів може існувати лише одна нація - турецька. ЄС же наголошує на необхідності покращення соціо-економічного ситуації  в південному регіоні країни, де проживає значна частина курдів, а також вимагає дотримання їхніх прав людини та права на культурний розвиток.

Нарешті відносини між Туреччиною як кандидата на вступ до ЄС та Кіпром як країни-члена ЄС становлять третю проблему, яку ЄС вимагає вирішити. Цікаво, що питання Кіпру до часу переходу Туреччини на етап переговорів стосовно вступу з ЄС, не було умовою для отримання країною перспективи членства у 1999 році. Проте ситуація змінилася у 2005 році після переходу Туреччини на етап переговорів щодо вступу в ЄС. Саме тоді ЄС висунув нову умову: щоб забезпечити подальший розвиток двосторонніх відносин, Туреччина повинна врегулювати проблему Кіпру та нормалізувати двосторонні відносини з самою Республікою Кіпр. Стосовно ймовірності розв’язання питання Кіпру є мало надії, оскільки окрім уряду Туреччини як потужного вето-гравця іншими впливовими противниками (або зовнішніми вето-гравцями) цього питання виступають Греція та Республіка Кіпр.

 «Золотий вік» проведення Туреччиною реформ у період з  2002 по 2005 роки

Період з 2002 по 2005 роки називають «золотим віком» проведення реформ у Туреччині.  З 2002 року переможцем всезагальних парламентських виборів стала Партія Справедливості та Розвитку (ПСР). Продовжуючи реформи розпочаті попереднім урядом, ПСР, яка зайняла переважну більшість у парламенті «провела далекосяжні реформи в політичній системі, вдаючись до важливих кроків для проведення ефективної їхньої імплементації».

Варто зауважити, що протягом цього періоду в рамках Партнерства зі вступу, ЄС визначив коротко- та середньо-строкові вимоги, які стали необхідними для втілення Копенгагенських критерій та для підготування країни до прийняття  acquis communautaire.

Стосовно проблеми впливу військово-політичної еліти, Конституційні зміни 2004 року, доповнюючи зміни 2001 року, призвели до суттєвих змін у повноваженнях, складі РНБ та його функціонуванні загалом. Скасовано виконавчу владу секретаріату РНБ, а сама інституція стала дорадчою радою, склад якої відтепер поповнено цивільними членами. Як зазначається у Звіті-прогресі по Туреччині станом на 2005 рік,  за згоди парламенту Суд аудиторів отримав право аудиту витрат на військові потреби та оборону.

Важливо наголосити на тому, що основні реформи у військово-політичній структурі відбулися у період, коли ймовірність набуття членства в ЄС здавалася можливою». Саме ймовірність процесу вступу Туреччини в ЄС дозволила її керівництву провести необхідні реформи. Крім того, ціна прийняття такого рішення «була значною мірою зменшена після поразки ПРК», у результаті чого потреба постійного військового контролю зникла.

Стосовно курдського питання, то в цій сфері уряд ПСР також провів низку реформ. У 2002 році було прийнято важливий третій пакет стосовно дотримання прав людини та прав курдів на культурнй розвиток. Як зазначено у Регулярному звіті ЄС по Туреччині ситуація курдів за даними 2003 року певною мірою покращилась. А вже у Звіті за 2004 рік говорилося про здійснення «значного» прогресу у вирішенні курдського питаня, зокрема через імплеметацію положень щодо захисту прав людини та їхніх прав на культурний розвиток.

Загалом у період з 2002 по 2005 роки, відповідно до Звітів з прогресу за 2003 та 2004 роки, уряд ПСР запровадив наступні кроки: скасував смертну кару та проголошення надзвичайного стану в східній та південній частинах Туреччини, скасував заборону на вживання курдської мови, надав дозвіл викладати в школах  курдською мовою, розпочав процес перегляду судових тяжб у справі ув’язнення курдських парламентарів.

Підсумовуючи результати 2002-2005 років, ефект європеїзації був відчутний. Ціна прийняття рішення у цей період зменшена через послаблення ролі ключового вето-гравця військово-політичної еліти. А відтак, вперше курдську проблему розглянено в соціо-економічному контексті», а не через призму тероризму.

Якщо перейти до розгляду складних відносин між Туреччиною та Кіпром, то протягом 2002-2005 років неодноразово піднімалося питання воз’єднання, поділеного на дві частини. Як вказано у Регулярному звіті за 2003 рік Туреччина приклала зусилля для розв’язання конфлікту на Кіпрі. Після того, як у 2003 році  чергові перемовини з врегулювання цього питання за посередництва ООН було розірвано, ЄС «настійно спонукає» Туреччину підтримати ініціативу Генерального секретаря ООН для вирішення кіпрської проблеми.  

Покладаючи великі надії на майбутнє членство в ЄС, уряд Туреччини зайняв конструктивну позицію щодо Кіпру. Після довгих суперечок, турецька сторона таки погодилась включити Кіпр до списку країн, на які поширюється дія митного союзу з Туреччиною. Окрім того, у 2004 році турецький уряд пристав на пропозицію врегулювання проблеми Кіпру, що була запропонована колишнім Генеральним секретарем Кофі Ананом. За це ЄС зобов’язався винагородити турецьких кіпріотів, відкривши їм доступ до ринку ЄС. Проте в той час як більша частина турецького населення Кіпру(65%) підтримала план Анана, грецьке населення Кіпру його відхилило (76 %). 

Попри те, що конфлікт на Кіпрі так і не було врегульовано, зусилля з боку турецького уряду були очевидними. Навідміну від розглянутих двох попередніх політик Туреччини, ціна прийняття політичного рішення щодо вирішення кіпрського питання залишалась високою. Проте бажання виконати вимоги ЄС переважило великий спротив всередині країни, оскільки Туреччина все-таки пішла на певні поступки. А тому можна говорити про значний вплив ЄС на Туреччину – її європеїзацію.

Знову ж таки слід наголосити, що ці зміни відбулися завдяки довірі до ЄС та вірі в те, що Туреччина може стати членом ЄС, якщо тільки виконає необхідні вимоги з боку ЄС. А тому період з 2002 по 2004 став часом найбільш масштабних реформ, які були проведені у Туреччині з метою наближення країни до ЄС.

Період застою у проведенні реформ Туреччиною

З 2005 року довіра до механізму «обумовленості» ЄС, яка, за логікою концепції європеїзації, мала зрости після переходу на етап переговорів щодо вступу, навпаки різко знизилась.  Раптове згортання реформ в усіх трьох політиках було спричинене втратою довіри до ЄС, оскільки ймовірність набуття Туреччиною членства стала меншою. А сталося це тому, що дві впливові країни ЄС, а саме Франція та Німеччина заявили про те, що готові запропонувати Туреччині «привілейоване партнерство», проте не перспективу членства. Натомість турецький уряд заявив про те, що реформи продовжуватимуться, проте підтримка з боку турецького населення стрімко змінилася. За даними Євробарометру, у порівнянні з 2004 роком підтримка турецького населення щодо вступу Туреччини в ЄС скоротилась з 70 % до 42%  вже у 2008 році. Такі результати можна проінтерпретувати як втрату довіри серед турецького населення з боку ЄС, а тому завдання легітимізувати проведення реформ у політиках щодо курдів та Кіпру ускладнюється. Відповідно до звіту 2005 року вирішення питання курдів «демократичним шляхом не було досягнуто». Відновилися також суперечки навколо Кіпру. Вже у 2006 році Туреччина відмовилася імплементувати  Протокол-доповнення до Договору Анкари, що призвело до часткового призупинення процесу зі вступу. Знову розпочалися сутички між ПРК та турецькими військовими частинами. Стосовно питання військово-політичної еліти, то партія влади продовжила вжиття заходів щодо зменшення їхнього впливу. Проте такі дії відбулися скоріш за все тому, що  ПСР прагнула позбутися одного зі своїх найголовніших політичних опонентів. Як відомо, військово-політична еліта неодноразово звинувачувала уряд ПСР у прихованих діях направлених на те, щоб ісламізувати Туреччину. Протистояння між двома політичними силами посилилось після того, як було розпочато судовий перегляд справи Ергенкон, у процесі якої багато турецьких солдатів було звинувачено у державній змові, що призвело до безпрецедентної відставки головного начальника штабу а також кількох інших військових командирів.  У світлі цих подій виникає чимало сумніві стосовно ефективності взятого Туреччиною курсу на європеїзацію.

Висновки

Здійснивши короткий огляд трьох політик Туреччини щодо військово-політичної структури, курдів та Кіпру, слід сказати, що європеїзація у розумінні політичної обумовленості мала місце. Справді з періоду 2002 по 2005 роки Туреччина пережила великий підйом, а уряд Туреччини здійснив чимало реформ у сферах, де вето-гравці відіграють велику роль, а політична ціна прийняття рішення є високою. Проте аналіз саме цих трьох сфер також чітко продемонстрував і значні недоліки у застосуванні європеїзації як теорії.

По-перше, європеїзацію не слід розглядати виключно у межах політичної обумовленості. Адже як тільки її критерії не дотримуються, то проведення реформ може призупинитися або ж призвести до його згортання. Туреччина є показовим прикладом цього. Як тільки ймовірність набуття нею членства ЄС знизилась, країна одразу призупинила процес перетворень, а в деяких сферах  і зовсім його згорнула. А це пояснюється тим, що перейняття Туреччиною практик ЄС відбувається радше на рівні технічному, проте не обов’язково передбачає соціалізацію, тобто слідуванню правилам ЄС, що відповідає її ціннісному сприйняттю.

По-друге, факт прийняття пакетів з реформування та їхня імплементація є різними поняттями. У статті головним чином йшлося про законодавчий рівень прийняття реформ. Імплементація цих реформ вимагає окремого дослідження, оскільки це і є кінцевий результат, який закріплює ефект європеїзації. А тому не слід говорити про європеїзацію в її повному змісті.

По-третє, слід враховувати також окремі інтереси тих, хто приймають рішення. У випадку реформування військово-політичної структури Туреччини простежуються інтереси самої правлячої партії, якій вигідно послабити вплив військово-політичної еліти як опонента, що критикує політику уряду та користується найбільшою довірою серед турецького населення. У цьому разі можна припустити, що вимога ЄС могла слугувати радше легітимізуючим фактором досягнення власних цілей.

А тому, відповідаючи на поставлене запитання статті, приклад Туреччини не підтвердив широку «пояснювальну силу» європеїзації як теорії. Оскільки Туреччина є складним випадком, то дане дослідження ні в якому разі не нівелює значення концепції європеїзації. Втім, проведене дослідження висвітлює важливі обмеження у її застосуванні та показує важливість подальшого розгляду поставленого питання.  



Подписывайтесь на аккаунт Грушевского,5 в Twitter, Facebook: в одной ленте - все, что стоит знать о работе украинского и мировых парламентов.

Новости партнеров